Ехо нового світу

 

Оповідання зайняло 2-ге місце в конкурсі "Записані сни" на "Флотилії"

Джиліан обожнювала ходити до кінотеатру Sindance Cinemas. У минулому житті вона часто відвідувала прем'єри свіжих блокбастерів та фільмів жахів. Найбільше її вабили саме жахи. Це жадане відчуття тривоги, коли на екрані з'являється монстр, чудовисько чи прибулець, що загрожує життю головного героя. Глядачі навколо затамовували подих у передчутті ключової сцени, а потім разом із нею, в єдиному пориві скрикували від жаху та несподіванки. А ще вона не могла уявити перегляд фільмів без попкорну — обов’язково з сиром. Завжди брала велику порцію і насолоджувалася не тільки його смаком, а й атмосферою залу, де змішувався аромат кукурудзи з солодким шипінням газованих напоїв у пластикових стаканах.

Екшени, бойовики, фантастичні пригоди, стрімкий темп змін кадрів на величезному екрані створювали ілюзію, що життя вирувало на повну. І Джиліан завжди вибирала місця якомога ближче до екрана. Не перший чи другий ряд, звісно, бо тоді картинка розмивалася на межі периферійного зору, але третій або четвертий — і неодмінно в центрі. Її приваблювала можливість зануритися в магічний світ кіно, де герої перемагають чудовиськ, де зло зазнає поразки, а переможці від'їжджають у захід сонця на темних конях, що похитують хвостами на прощання з тим світом, який вони залишають позаду. Чорно-біле сприйняття реальності абсолютно влаштовувало Джиліан, і вона всією душею його плекала.

Кінотеатри завжди вабили її, і це не змінилося навіть тепер. Щодня після її обернення вона поверталася до свого улюбленого місця в залі. Перші тижні це було непросто — треба було відстоювати свої позиції серед інших зомбі та залишків людей, які чомусь вважали кінотеатр безпечним укриттям. Але Джиліан усе чітко прораховувала: терпляче чекала, поки група з півдня вулиці зайде до залу і звільнить його від небажаних поселенців, після чого сама спокійно входила, коли всередині залишалося кілька побратимів-зомбі. Жага до людського м'яса в ній майже не проявлялася, як у інших представників нового світу, тому вона люб'язно віддавала жирні шматки здобичі тим, хто їх більше потребував.

— Знову до Sindance крокуєш? — запитав Ерл, не дивлячись і вдарився головою об стовп. Він робив це з такою регулярністю, що звук став майже медитативним.
— Так, Ерле. А ти як сьогодні? — дівчина намагалася посміхнутися.
— Як і вчора, — задумливо відповів Ерл і вдарився головою об стовп. Шкіра на його лобі почала відшаровуватись і відпала товстим шматком, зависнувши над правою бровою, затуляючи йому зір.
— Не допоможеш, Джиліан? — попросив він, і вона підійшла, почала відривати той клапоть, тягнучи його з усієї сили. Ерлові руки переїхала машина кілька тижнів тому, тепер йому було важко доглядати за собою.
— Хочу сьогодні подивитися щось із Marvel. Прийдеш? — запитала вона, продовжуючи тягнути, хоча шкіра зомбі виявилася напрочуд міцною. У колишньому світі її могли б використовувати замість найміцнішого нановолокна.
— Сьогодні піду до кафе на сусідній вулиці. Наші готують засідку, — від цих слів у нього громохливо забурчало в животі. — Меган сказала, що там засіло не менше п’яти людей. Буде свято, коли дістанемося до них.
— Зрозуміло, — Джиліан зробила останній ривок, і шматок шкіри злетів, відкинувши Ерла назад в залишки розбитої вітрини. Він повалився, розкидавши скло навколо.
— Тоді наступного разу, — холодно мовила вона, навіть не глянувши на нього. Не чекаючи, пішла далі. В сусідній машині щось майнуло — монстряче обличчя, від якого вона ледь не відскочила, пришвидшивши крок у бік кінотеатру.

У глибині душі Джиліан, як і всі, прагнула відчувати голод, відчувати потребу, мати якусь мету. А єдиною метою на цей день було не розсипатися на частини, як це трапилося з її сусідом Джоні. Від нього залишилася лише голова. Ахілесова п’ята всіх зомбі нового світу. Щоранку вона переставляла її з кута в кут у своїх апартаментах, аби Джоні не було самотньо. Люди відірвали йому ногу, прострелили грудину, а коли він повз, його тіло почало розсипатися, залишаючи за собою розкидані по коридору шматки тканин і кісток. Вона завжди була "хорошою дівчинкою", допомагала сусідам і в минулому житті, і зараз. Тому дбайливо перенесла голову Джоні додому й кожен день турботливо міняла її місце. Одного разу він упав у сміттєвий бак з їхнього поверху, і до того моменту, як Джиліан його знайшла, він цілий день дивився на гниюче сміття. На щастя, зомбі не здатні відчувати нудоту.

— Що сьогодні дивимось? — заголосила Міріем, кульгаючи по середньому ряду. Її голос звучав глухо через звисаючу щелепу, але Джиліан вже давно звикла.
— Давай "Горішка" подивимось! — крикнув дядько Пітер із заднього ряду. — Обожнюю цей фільм!
— "Горішка" немає в базі даних, я вже мільйон разів казала! — з роздратуванням відповіла дівчина і додала, звертаючись до Міріем: — Сьогодні дивимось Marvel.
— Що саме? — захоплено перепитала Міріем, але Джиліан уже не відповіла і попрямувала до апаратної сходами.

Рухатися як зомбі — уривчасто, з кожним кроком викривляти тіло й безвільно теліпати руками — все ще було важкувато, хоча вже стало звичкою. Вона повільно переставляла ноги, обережно ступаючи по сходах. Її рука зісковзнула й дряпнула чорну тканину, що висіла на стіні. Покривало злетіло миттєво, і Джиліан поглянула в дзеркало. Вона зойкнула, затулила очі руками, а незграбний рух змусив її втратити рівновагу. Вона покотилася сходами вниз, зірвавши з собою ще одну темну тканину, яка, накривши її з головою, захистила від розбиття обличчя. Саме тоді пролунав перший постріл.
— Не стріляйте! Не треба! — кричала Міріем, але люди їх, звісно, не зрозуміли. Настала тиша. Лише відлуння кроків чобіт розбивало цю мертву тишу, знову і знову відлунюючись від стін кінотеатру.
Джиліан затримала подих і не ворушилася. Вона відчувала, як кілька кісток зламалися, але лежала непорушно під темним покривалом, наче мертва. Кроки наближалися, і в її голові наростав відчайдушний шепіт молитов. Хотілося лиш одного — щоб її не помітили, щоб пройшли повз, залишивши в спокої. Легкий свербіж у задній частині мозку почав повільно проростати в її свідомості — люди були близько. Звірячий голод, прихований в її нутрі, штовхав її піднятися, вчепитися у свіже м'ясо, наповнити порожній шлунок, вгамувати невгасимий голод. Але Джиліан вже навчилася контролювати ці варварські інстинкти й ледь помітно сіпнула носом.
Хтось підійшов і штовхнув її в ногу. Вона не рухалася. У неї ткнули чимось холодним і металевим ще раз. Дівчина удавала мертву, не зрушивши й м'яза.
— Чисто! — відрапортував чоловік поруч. 
— Чисто! — луною долинуло із зали кінотеатру. 
— Подивися нагорі, а я піду в іншу сторону, — вирішив голос.
Двоє чоловіків і одна жінка. Один із чоловіків почав підійматися сходами, тоді як інші кроки поволі віддалялися. Нарешті вони обійшли весь кінотеатр, зачинили вхідні двері й забарикадували їх. Джиліан залишалася на нижній сходинці, слухаючи, як потенційна смерть крокує навколо, гупаючи по старому паркету.
— Тут переночуємо, завтра підемо далі, — сказав один із них і зашурхотів своїм наплічником.
Джиліан вирішила дочекатися ранку. Щоб якось заспокоїти себе й краще орієнтуватися у просторі, вона надала кожному з незнайомців ім'я. Чоловіка, який штовхав її ногою, вона назвала Террі. Його голос нагадав їй м'ясника з сусідньої вулиці, де вона купувала м’ясо щоп'ятниці перед вихідними.
— Тобі як завжди, чи сьогодні спробуєш щось інше? — запитав її одного разу Террі, і вона, як зазвичай, хитнула головою.
Її організм був вибагливий, найгіршим було те, що він не сприймав нічого, окрім курятини. Виходило, що більшу частину свого життя Джиліан харчувалася лише птицею. Це обмежувало її в гастрономічних пригодах — жодних бургерів, стейків чи тим більше буріто. Світ обожнював розчленовувати корів і свиней, перетворюючи їх на різноманітні страви, але Джиліан це вже не турбувало. Вона знайшла своє щастя в курятині у всіх її варіаціях, і як досвідчена кулінарка, знала безліч рецептів з цієї простої, але універсальної сировини.
Жінку вона назвала Джин. Їй подобалося це ім'я — дзвінке, легке, як і сам голос Джин. Другого чоловіка вона охрестила Стівеном, на честь свого улюбленого письменника Стівена Кінга. В його голосі звучала певна нотка таємничості, яка була й у творах письменника. Для більшості він був королем жахів, але для Джиліан його книги стали чимось більшим — вони відчиняли двері в інший світ, де кожна деталь приховувала загадку, яку не завжди можна було розгадати.
— Вогонь? — запитала Джин із надією в голосі. 
— Побачать, — коротко відповів Террі.
Вони шаруділи хвилин двадцять, облаштовуючи собі місце для відпочинку й відкриваючи консерви. Чулися звуки шелестіння обгорток, відкривання пляшок із рідиною. Згодом хтось у важких чоботах покрокував до стійки кінотеатру, і Джиліан почула знайомий звук — насипався попкорн у великі картонні стакани.
— Як давно я не був у кіно, — зітхнув Террі, зачерпнувши жменю попкорну. 
— Більше ніж місяць? — запитала Джин із ледь помітною усмішкою. 
— Більше, — він пережував попкорн і додав, — У мене була дівчина, Лора. Ми кожної неділі ходили до кінотеатру.
“Лора, щасливиця”, — подумала Джиліан, розмірковуючи про жінку, яку Террі так ніжно згадував. Вона сама теж любила ходити в кіно, хоч і часто робила це наодинці, постійно сподіваючись на приємну компанію, але все якось не складалося.
— На будь-які фільми, — продовжував Террі, повертаючись до своїх спогадів. 
— На задні ряди, певно? — засміявся Стівен. 
— Ні, — з легкою усмішкою відповів Террі. 
— Вона любила фільми, а я... я любив її. Ми завжди зустрічалися біля кінотеатру, разом стояли в черзі за квитками. Ми сперечалися, який попкорн взяти. Я завжди хотів солоний, а вона... вона любила експериментувати. Ми могли довго обговорювати, який смак обрати. Вона завжди сміялася і казала: "Ти, як завжди, не можеш поступитися дівчині". Але зрештою, ми погоджувалися на солоний, і вона штовхала мене в плече зі сміхом. А я... я завжди брав маленьку порцію того, що вибрала вона. І ми заходили до зали, обіймаючись і жартуючи. Знаєте, я не пам’ятаю жодного фільму, який ми дивилися разом, але всі ці моменти... вони такі теплі. Тепер їх більше не буде.
Настала тиша. Джиліан мимоволі тяжко зітхнула, але швидко схаменулась і затамувала подих. "Чи почули?" — майнула тривожна думка.
— А я востаннє ходив до кінотеатру, коли мені було років двадцять, — несподівано заговорив Стівен. — Студентські роки. Потім усе якось закрутилося... і навіть часу не стало.
Джиліан трохи заспокоїлася. Її видих залишився непоміченим.
— Ось би зараз подивитися якийсь фільм, — мрійливо зітхнула Джин, — відчути себе нормальними хоч на кілька хвилин. 
— Щоб на нас напали зомбі? — суворо запитав Стівен. 
— Я знаю, але... 
— Вони з'являться швидше, ніж ми встигнемо побачити назву фільму. До титрів уже будуть гризти наші кістки, — додав він із похмурою усмішкою.
У Джиліан почався той нестерпний свербіж десь на задній частині мозку. Вона намагалася не думати про це й відволіктись на інші думки. "Лора, щаслива дівчина," —  спливло в її голові. Вона теж колись ходила в кіно з чоловіками, але стосунки завжди закінчувалися швидше, ніж фільм. Її можна було б назвати чемпіонкою з короткотривалих романів. Вона досі не розуміла, чому все так закінчувалось, але здавалось, що чоловіки тікали від неї швидше, ніж атлети на біговій доріжці.

Свербіж поступово слабшав. Джиліан зосередилася на цій думці, намагаючись відволіктися від навколишніх голосів, які все більше відходили на другий план.

Останнім, з ким вона ходила в кіно, був Роберт. Так, чудовий Роберт. Їй здавалося, що вона його кохала. Принаймні, тоді так думала. Він не був чимось особливим — звичайний чоловік, але добрий, завжди готовий підтримати її любов до фільмів. Їхні стосунки тривали всього два місяці, і кінець був несподіваним та болючим. Вона досі пам'ятала його слова, які засіли у пам’яті, як заноза: "Вибач, але ти не мій типаж."

"Типаж." Це слово ніяк не виходило з голови Джиліан. Що він мав на увазі? Вона добре пам’ятала той момент, коли підійшла до дзеркала після їхньої розмови. Звичайна, навіть симпатична дівчина у простому, але охайному костюмі. Який у неї може бути типаж? Роберт відповіді не дав, враз зник з її життя назавжди. Відтоді ця фраза з часом перетворилася на справжню катастрофу для її самооцінки. Вона почала бачити лише власні вади. Завеликий ніс, який видавався ще більш масивним через тонкі губи. Тіло, яке нагадувало пласку дошку, коли вона ставала боком. Маленькі, сірі, зовсім невиразні очі. Волосся — тонке, схоже на мочалку.

Вона поступово перестала дивитися у дзеркала. Усі поверхні у квартирі, що відбивали її зображення, вона закрила тканиною. Джиліан уникала навіть скла на вікнах, оминаючи їх, щоб не побачити власне відображення. Ні, вона не стала самітницею, але більше не могла терпіти те, що бачила в дзеркалі. Розчарування в собі згодом перетворилося на нову норму, і вона звикла до цього стану. Як і до всього іншого в її житті. Звикати стало стилем її життя.

Ось і зараз, лежачи під темною тканиною, дівчина прислухалася до звуків ворогів, тих, кого раніше вона б назвала своїми товаришами. Вона майже звикла до того, що мусить лежати нерухомо. Люди навколо безупинно пересувалися, шепотілися, видавали дрібні звуки. Їхні дії виглядали марними. Джиліан подумала, що з такими темпами вони не переживуть цієї ночі. Зомбі мали слух, кращий за собак. "Щоб вас вже зжерли," — мляво подумала вона.

Всю ніч хтось із них ходив по паркету, тихо ступаючи крок за кроком. Або сидів, шарудів одягом, або стояв біля вікна, смикаючи жалюзі. Джиліан намагалася не звертати уваги і тримала свій розум зайнятим спогадами про минуле життя. Але той клятий свербіж знову повертався, ніби дряпаючи самі межі її свідомості. Вона ненавиділа його більше, ніж той факт, що він пробуджував у ній те, чого вона не хотіла — інстинкти, властиві зомбі.
— Сумую за косметикою, — несподівано прошепотіла Джин, тихо шарудячи якимись речами.
Джиліан прислухалася. Тепер не спало вже двоє.
— Яка дурниця, — так само тихо відповів Террі, сідаючи поруч.
— Я знаю, але... — Джин прошепотіла щось нерозбірливе, згодом трохи голосніше додала: — Розумієш? Це не для вас, чоловіків, а для себе.
— Це якась феміністична нісенітниця, — усміхнувся Террі, — ти і так красива.
Джиліан не знала, як виглядає Джин, але уявляла. Вона бачила багатьох жінок, які вижили: завжди вкриті пилом і брудом, з жирними волоссям, заплетеним у коси або затягнутим у тугий хвіст. Всі, кого вона зустрічала, втрачали свій блиск за кілька днів у польових умовах. Джиліан щиро не розуміла, як це можна вважати красивим.
— Та годі тобі, — сказала Джин, але Террі вперто продовжив:
— Я серйозно. І це не через залицяння, не подумай. Чоловіки насправді рідко помічають косметику, модний одяг чи манікюр.
— То що ви помічаєте? — з відвертим інтересом спитала Джин.
"Дійсно, що ж вони бачать?" — подумала Джиліан, намагаючись не пропустити жодного слова.
— Ми бачимо образ. Як жінка виглядає загалом, як вона себе почуває. Якщо вона щаслива, якщо їй подобається її стиль, чи те, що вона носить, навіть та сама червона помада. Ми бачимо, як вона щиро посміхається, як рухається.
— Ти все вигадуєш, — сказала Джин.
Але Джиліан так не вважала. Їй хотілося піднятися, підійти ближче і спитати більше, почути всі деталі. Террі наче відчув її думки й продовжив:
— Чому ти смієшся? Це правда. Зараз я не помічаю, що ти без косметики. Я бачу, що ти втомлена, що ти голодна...
— Спагеті. Я до болю в животі хочу спагеті, — швидко відповіла Джин.
— Ось, — усміхнувся Террі, — я бачу, що ти хочеш щось робити, рухатися далі, але твої рухи виснажені. Ти давно не спала.
— Це й так зрозуміло, ми ж разом із самого початку, ти все бачив, — пробурмотіла Джин.
— Так, але окрім того, що я це знаю, я це бачу, — відповів Террі.
— А ще у тебе дуже красиві зелені очі, — його останні слова загубилися в шурхоті й тихому сопінні.
Джиліан внутрішньо ахнула. Думка про те, що зовнішність — це більше, ніж просто зовнішність, вразила її до самої глибини душі. Залишок ночі вона розмірковувала над цим і майже не чула більше ані звуків, ані голосів. А ще намагалася згадати, якого кольору у неї тепер очі.

Нарешті, на світанку, вони зібрали свої речі та покинули кінотеатр. Джиліан полегшено видихнула, і коли вони, пошаркуючи чоботами по лакованому паркету, відійшли, спробувала підвестися. Її кістки дійсно були зламані: права нога нижче коліна й ліва рука до ліктя. Рука була роздроблена, але, на щастя, все ще трималася на міцних зомбі-мускулах. Нога, хоч і менш пошкоджена, викликала більше труднощів при русі; ходити ставало дедалі важче.

Джиліан подякувала Господу за відсутність болю — зомбі його не відчувають в принципі. Вона сперлася на ще здорову руку й поковиляла в залу.
Міріел лежала посеред центрального ряду з простріленою головою. Джиліан лише важко зітхнула й попрямувала далі. Пітер, з діркою в грудній клітці, звисав головою вниз через перила заднього ряду. Його тіло, освітлене тьмяними відблисками ламп, оголювало м’ясо та кістки. Ще вчора у нього працювала лише верхня частина тіла — нижня була відсутня повністю. Гниюча плоть, змішана з коричневим і білим гнилим м'ясом, випромінювала нестерпний запах.
Джиліан мимоволі облизала губи, відчувши шершавий смак засохлої плоті. Вона повернулася до холу й навмисне підійшла до дзеркала, біля якого пролежала всю ніч.

Поглянути правді в очі було надзвичайно важко. Вона звикла бути зомбі, але побачити це, визнати реальність, відчути всю жахливість ситуації — на це бракувало сил. Вона стояла поруч, не знаходячи відваги подивитися у відображення. Але їй дуже хотілося побачити, якого кольору у неї очі. "А ще у тебе дуже красиві зелені очі!" — згадала вона слова Террі. Які ж у неї очі тепер?
З вулиці донеслися крики зомбі, постріли та біганина. Деяким зомбі пощастило: вони могли бігати досить швидко. Мимо вітрин кінотеатру пролетіли кілька людей, відстрілюючись назад, а за ними — натовп зомбі. Коли звуки стихли, Джиліан зосередилася на своєму завданні.

Вона облизала потріскані, пересохлі губи шершавим язиком. З рештою підняла праву руку й обережно торкнулася пальцями обличчя. Швидко відсмикнула. На дотик це була не її шкіра, а скоріше шкаралупа якогось монстра, чужого створіння, яке прилетіло з далекого космосу й вселилося в її тіло, прибульця чи демона з глибин пекла, який захопив її сутність. Але це точно була не Джиліан.

Вона зібралася з силами й нарешті поглянула в дзеркало. У тьмяному віддзеркаленні Джиліан вперше за довгий час побачила своє обличчя.
— І не такий уже й великий ніс, — прошепотіла вона, обережно торкаючись його рукою. Зрізані ніздрі темніли на тлі облізлої шкіри. Червоні очі, ясні й блискучі, дивилися на неї з іншого боку дзеркала. Джиліан обережно підправила шматки розкладаючоїся плоті, що звисали з обличчя, й посміхнулася сухими, шорсткими губами.
— То вони червоні, — сказала вона й кліпнула двічі.
Джиліан поковиляла до виходу. На вулиці панував звичний хаос. Тіла знайомих і незнайомих зомбі хаотично розкидані по асфальту, мертві грудки плоті. Поруч горіла машина, чорний дим спокійно піднімався в небо рівним струмком. Джиліан повільно проходила повз тіла, задумуючись над тим, що побачила в дзеркалі. Їй здалося, що ніс справді став кращим — витонченішим, ніж був раніше. У відблиску на брудному склі сусідньої машини вона побачила свою фігуру. На сірому, заляпаному вікні проступали тонкі контури — навіть з’явилася талія. Не так, як коли вона змушена була вдягти корсет на весілля своєї подруги в Лас-Вегасі, а навіть краще. Вона усміхнулася, думаючи, що відсутність частини правого боку личить їй більше. Тепер її талія була витончена, мала форму. Джиліан несподівано зрозуміла, що в цьому новому світі вона собі дійсно подобається, їй хочеться бути собою. Нехай зомбі, нехай з тілом що кришиться і розкладається на частинки, але собою. 

Поруч почувся дитячий плач. Джиліан рушила на звук і побачила знайоме обличчя. На дорозі лежали залишки Глорії, яка щодня блукала вулицями нової епохи з коляскою та своїм немовлям. Дитина плакала голосніше, дригаючи маленькими ручками і ніжками, намагаючись вирватися з тугого ременя коляски. Дівчина підійшла ближче і усміхнулася. Дитина миттю замовкла, пильно розглядаючи нову, незнайому особу, і з рештою заревла на всю вулицю.
Джиліан підняла зомбі-немовля й притиснула до грудей.
— Привіт. Привіт. Як тебе звуть? — запитала вона, легенько погойдуючи дитину в руках. Глорія ніколи не казала, як звуть її сина, лише мовчки блукала по кварталах із коляскою.
— Привіт. Хочеш подивитися мультик? Хочеш, так? — продовжувала Джиліан, намагаючись утримати рівновагу на поламаній нозі. Вона ще міцніше притиснула дитину до себе й повільно пішла назад до кінотеатру.
— Хочеш подивитися мультик? Так? Будемо дивитися "Воллі". Ти бачив "Воллі"? Ні? Тобі сподобається, — заспокоювала вона немовля, її голос був м'яким і лагідним. Дитина припинила плакати й тихо тулилася до нової знайомої, посмоктуючи відшаровану шкіру на її грудях.
— Тобі сподобається, обіцяю, — продовжувала Джиліан, усміхаючись. Вона пройшла повз відображення в сірому склі машини, зупинилася на мить і посміхнулася сама собі.
— Так дійсно ніс здається меншим, — затвердила вона, і  повернулася до дитини. — Там багато мультиків, ми будемо дивитися всі підряд. І попкорн! Ти їв коли-небудь попкорн? О! Тобі точно сподобається.
Вона ковиляла, тяжко пересуваючи поламану ногу, і посміхалася дитині, собі та своєму новому життю в цій новій епосі. 

1.