Моє маленьке радіо

Я прагнула втекти від цього повільного ритму життя й маленького міста. Півжиття тому я мріяла поринути в невідомий і бурхливий світ столиці. Тоді, стоячи біля Катерининської церкви на висоті, я дивилася вдалечінь на дорогу на Київ. Вона манила мене, збуджувала мої думки, і гормони підштовхували мене негайно вирушити: забрати свої мізерні пожитки, зловити автостоп і поїхати, не озираючись. Повільні вулиці, якими крокують мами з колясками, пенсіонери, й безліч людей, що рухаються мляво й розмірено. Це місце, де кожен знає кожного. Мені здавалося, що нове життя — з його амбітними мріями й неймовірними успіхами — було ось-ось на горизонті. Але попри це я завжди повертаюсь сюди, вдихаючи це чисте повітря чорних лісів, незагазованих вулиць, і посміхаюся так, як ніколи не посміхалась у Києві.

Чернігів — місто легенд. Місто історичної значущості та місто моєї батьківщини. Кожного разу, заїжджаючи сюди, чи то через залізничний міст, чи по цій самій столичній дорозі, я відчуваю тепло, яке розтікається тілом. Воно поглинає мене зсередини й розслабляє з п’ят до маківки. Наче ступаючи на рідну землю, всі забуті дитячі спогади накочують лавиною і огортають ніжним теплом.

Мандарини і шоколадні цукерки мати ховала якнайдалі перед святами, особливо перед Новим роком. Мати працювала на двох, а іноді й трьох роботах, проте коштів вистачало лише на ці скромні ласощі для дитини на свята. Але я не тільки знала, де вона їх ховає, а й чекала кожного свята, як дива. Бо пошук маминих схованок по хаті був найцікавішою грою мого дитинства. У старій дерев’яній шафі в коридорі з величезним дзеркалом ховати було небезпечно — я знаходила з першої спроби. Витягала по одній цукерці, обережно запаковувала решту, з’їдала шоколадні ласощі і, звісно, ховала обгортку за старий сервант.

Раз на рік, коли ми робили генеральне прибирання і відсовували сервант, каскад порожніх обгорток шурхотів, грайливо висипаючись на лінолеум. Мати кричала так, що всі сусіди чули, сварилася і навіть била по сраці. Але то було марно. Бо перед новим святом я знову знаходила її нову схованку і робила те ж саме.

Моя дитина зараз так само шукає схованки. Спадковість чи щось інше? Але я теж, як колись моя люба мама, ховаю подарунки на Святого Миколая, Новий рік або що у різних місцях квартири, а мала їх знаходить. Чому шукає, навіть я не знаю. Тепер нестачі у грошах чи цукерках моя дитина не відчуває взагалі. Має кожного тижня нову іграшку, забавку, розмальовку. Можемо дозволити фрукти цілий рік у нашій родині. Але так чи інакше у неї перед святами, як колись у мене, пробуджується це різке бажання шукати скарби. І вона нишком лазить по постільному в коморі, витягує старі речі на підлогу і порпається всюди, де можуть дістати її маленькі ручки в п’ять років.

— Яблуко від яблуні, — каже моя мати й посміхається. — Ти одного разу залізла на найвищу полицю у коморі, мало не впала. Я заходжу в квартиру і бачу, як з відкритої комори стирчить щось. Відкриваю, а там ти — однією рукою висиш на полиці, іншою доїдаєш цукерку.

— Так, я пам’ятаю, — кажу їй і міцно обіймаю тепле рідне плече.

Вони зараз купують морозиво — це у неї від батька. Холоду не боїться зовсім, бігає у мінус п’ять без шапки і в розстебнутій куртці та радіє. Я мерзну страшенно, навіть удома під двома товстими пуховими ковдрами взимку. А вони разом уплітають морозиво в холодній квартирі ще до включення опалення — босі, у футболках і коротких штанцях. Полярники, одним словом. Я зазвичай бурчу на них, щось типу:

— Хоч дитину вдягни, носочки он лежать, — а вони від мене відмахуються і чоловік каже:

— Мамо, нічого ти не розумієш, нам не холодно, — і сміються разом таким однаковим сміхом, що й мені стає тепло від цього.

Я переходжу на Вал, пишу повідомлення, що чекатиму біля гармат, і йду по дрібному натрушеному снігу з закритим капюшоном. Під ногами хрустить і виблискує мільярдами діамантів, змушує заплющувати очі від яскравості. Гармати поруч, лише дорогу перейти. Вздовж алеї гуляють сім’ї з дітьми і парочки, обіймаючись, наче востаннє. Чернігів — місто сімейне.

Найкраще місто для того, щоб виховувати дітей, спокійно доживати старість, медитувати і писати книжки. Певно, тому ми сюди й переїхали. Клята книга, яку треба дописати. Трилогія — це було амбітно. Треба було завершити все на другому томі й полишити. Але ж ні, гонорова молода дівчинка в мені згадала старі мрії й поцілила на великий роман. Видавництво теж наполягало, тому третій книзі бути. Але про що писати — залишалося для мене повною загадкою. Рідне місто мало стати осередком натхнення і спокійного ритму для втілення задуму. Але чи буде воно так?

Перша книга стала бестселером одразу. Фентезійна драма минулого, події якої розгорталися на місці тодішнього осередку Чернігівської області — Дитинця одинадцятого століття. Золотий час в історії Чернігівщини. Таємничий магічний портал, хоробрі воїни і, звісно, вічне протистояння добра і зла з введеною романтичною лінією. Яким чином вона стала найкращою книгою року — навіть я досі не можу осягнути. Але сталося, як сталося. Чоловік радів, редактор танцював від щастя, а всі старі друзі й знайомі згадали мій номер і почали надзвонювати з напівфальшивими поздоровленнями.

Деякий час було навіть приємно — слава і популярність, але з часом почало сильно дратувати. Тому, певно, в кінці другої книги, де події різко змінилися на часи Мазепи, я й вбила головного героя. Хвиля розчарувань пронеслася інтернетом і літературними спільнотами. Читачі різко змінили свої вподобання, але продажі другої частини просіли не сильно. Певно, тому видавництво й змусило мене повернутися до історії й чудом воскресити свого героя, але вже в сучасності.

— То ти будеш мене воскресати, чи як? — запитав Мирослав, ступаючи поряд без слідів на снігу.

Я повернула голову і сумно видихнула. Поруч стояв мій герой, мій популярний персонаж саги — Мирослав. Його присутність відчувалася в кожному пориві повітру. Темне волосся спадало на плечі, обрамляючи обличчя з гострими рисами, ніби вирізьбленими майстром-скульптором. У погляді сталевих очей вгадувалася глибина віків: він дивився крізь мене, у далекі часи й місця, де ми ніколи не були і колись обов’язково будемо.

— А ти хочеш знову жити? Тобі мало було пригод? — я втомлено відвернулася. Поява Мирослава додавала тільки напруги й змушувала знову повертатися до роботи. А хотілося просто відпочити, побути вдома. Ні, хотілося знову бути тут, як вдома, а не в гостях на свята, як останні вісімнадцять років.

— У нас були чудові пригоди, хіба ні? Коли ми знищували навалу темних монстрів, що прийшли з порталу. Саме тут, на цьому місці, ти написала ту величну сцену  боротьби, пам’ятаєш? — Важкий плащ, що здіймався на вітрі, лише підкреслював його непохитну статуру, приховуючи вишиту власноруч його коханою сорочку. Він посміхнувся кутиками губ — і ця посмішка враз видалася мені холодною, як перший сніг на Чернігівському Валу.

— Звісно, пам’ятаю, — я повернулася і побачила, як картинки, написані колись на клавіатурі, оживають тут.

Гармати зникли, і більшість дерев віднесло далеко за насипний вал. Його дрібні татуювання на пальцях ледь помітно виблискували — стародавні символи, значення яких ніхто з живих не знав. Мирослав з двосічним мечем стояв, уперивши свої сталеві очі в Ранкіна. Головнокомандувач темних сил, що вторглися на ці землі крізь магічний портал, був готовий розірвати Мирослава навпіл одним рухом. Випрямився на своїх щупальцеподібних чотирьох ногах, і вісім червоних парних очей виблискували в мороці. Сніг замітав холод під поділ плаща, але воїн світла стояв непорушно і уважно слідкував за кожним рухом противника.

Ранкін випростав щупальце різким рухом до воїна, але Мирослав вдало вивернувся і вдарив мечем. Перше щупальце розрублене. Жгутом темної слизу воно впало на білий сніг і почало шкварчати, розчиняючись у повітрі. Мерзенний запах тухлих яєць вдарив у ніздрі, але Мирослав не зважав на звичний сморід від монстрів і, перекотившись, зробив новий випад у бік Ранкіна.

Проте той вивернувся і махнув своїми щупальцями, схопивши воїна за горло, стискаючи сильніше, так що шкіра Мирослава побіліла. Навколо точилася така сама битва — не на життя, а на смерть, між воїнами Дитинця і монстрами з потойбічного світу.

Я відмахнулася від видіння, і алея з гарматами знову повернулася в поле зору.

— Я не знаю, чи хочу тебе воскрешати, — чесно призналася я, і Мирослав округлив очі.

— Чому? Це була насичена і успішна історія. Ми ще багато зможемо разом, — Мирослав здивовано глянув мені прямо в очі.

— Але чи ти не втомився від цієї метушні? Постійних мандрів, битв? Втрат?

Мирослав понурив очі. Його плащ, непідкорений місцевій погоді, розгойдувався, наче намальований. Він втратив брата, батьків. Він майже втратив свою Батьківщину в тій першій книзі. А в другій кохана була на межі смерті. Казки і щасливі кінцівки пишуть більш успішні автори. Я волію показувати життя таким, яке воно є. Навіщо продовжувати той самий біль?

— Напиши щасливий кінець. Хіба ти не можеш? — з слабкою надією хрипло запитав він. Хоча й знав відповідь. Він знав, що щасливого кінця для нього вже не буде. Але він знав і мене.

— Мамо, мамо! — здалеку загомонів дитячий голос, і я різко обернулася.

На зустріч йшли вони, мої рідні. Довгою алеєю поміж засніжених дерев важко переступаючи через навалений сніг, крокувала моя любляча мати. Поруч, намагаючись стримувати швидкі великі кроки, дріботів мій коханий чоловік. А перед ними, незграбно перебираючи крихітними ніжками без шапки і з розстібнутою курткою, весело бігла моя люба донечка.

— Мамо, мамо! — вона тримала обидві руки перед собою, які яскраво виділялися зеленими кульками морозива в ріжку.

— У тебе ж є щасливий кінець, — промовив поруч Мирослав вказуючи на рідних. — Напиши про нього.

Мій герой розчинився у повітрі. Донечка нарешті здолала величезний марафон і, щасливо, почервонілими руками, впихнула мені один із ріжків.

— З фішкашками. Як ти любиш! — вигукнула вона і радісно посміхнулася.

Я взяла ріжок і нахилилася до неї.

— Горе ти моє, будеш так ходити — то захворієш, — бурчала я, застібаючи їй курточку і накидаючи капюшон поверх уже засніженого волосся.

— Вона дуже хотіла тобі купити морозиво, — сказав чоловік, обіймаючи мене. У нього в руках рожевів шарик малинового.

— А ти чого? — спитала я маму, яка тільки куталася у величезну на півтора розміри більшу куртку.

— Я що, дурна, в таку погоду морозиво їсти? Я і йому казала, щоб малій не купляв. Зараз ще вірус ходить, — тепло пробурчала мати.

Я її обійняла міцно і поцілувала в промерзлу щоку.

— Вони, мамо, не як ми з тобою, вони — полярники. Вона вже не вперше їсть морозиво взимку.

— Ну, дивись сама, — тільки й сказала мама, і теж посміхнулася, споглядаючи, як онука злизує фісташкове морозиво.

Свій ріжок я притримала, знаючи чоловіка, він захоче добавку. Ми повільно рухалися засніженими доріжками по парку, проходячи повз Спасо-Преображенський собор, потім Борисоглібський, і кожного разу у мене перед очима поставали сцени з моєї книги.

Ось тут вперше Мирослав отримав звістку про страшну навалу. Ось тут вбили його брата, а тут він нарешті зміг зупинити ворожу орду і принести спокій на ці багатостраждальні землі.

Спереду дріботіла мала, і я все розмірковувала над книгою: чи варто взагалі її продовжувати. Чи просто віддати гроші назад видавництву, покинути цей проєкт і сісти писати щось легке, просте і обов’язково тепле, сімейне, як усе це моє рідне місто.

— Вона так на тебе схожа, — мамині слова вирвали мене з глибоких роздумів.

— Га? Ти про що? — спитала я.

— Тараторить без упину. Як ти в дитинстві. Сама собі радіо, — сказала мама і посміхнулася.

І тільки зараз я помітила, що донечка дійсно йде і постійно балакає. Щось розповідає нам, потім просто вголос думає, потім розвертається і підбігає, щось запитує, потім знову сама з собою. І говорить, говорить, говорить, і раптом блискавкою думка вдарила мене. Я різко зупинилася, і рідні, втративши темп, здивовано подивилися на мене.

Перед очима постали постаті молодого чоловіка і жінки у сучасній військовій формі. Їхні очі відблискують тими самими сталевими очима Мирослава і дивляться на ту саму дорогу до Києва. Напружено і уважно прислуховуються до рації.

— Зараз, — лунає голос командира, і вони запускають новий виток оборонного залпу. Перші вибухи осяюють Катерининську церкву і вдаряються, розбризкуючи іскри по темній постаті, що світиться жовтими вогниками вночі. Ворог підходить ближче, перекриває дорогу і крізь темряву чутно, як скреготять їхні пазурі з загостреними іклами. Ворог вже тут. Але брат і сестра знають, що треба робити. Сімейні легенди, переказані крізь віки, старі манускрипти і щоденники предків дають їм перевагу. Сьогодні вони не візьмуть місто. Ніколи його не візьмуть. Ще один залп — і ніч освітлюється не тільки вогняними спалахами, а й криками розтерзаної плоті.

— Зараз вам буде на горіхи. Ярослава, ще раз, — додає брат, і дівчина впевнено натискає на важіль. Бій триватиме всю ніч. Всю ніч моторошні звуки на межі міста, канонада вогників звідусіль, гуркіт артилерії. Вони не самі в цій обороні, не тільки предки поруч оберігають спокій містян, а ще й сотні їхніх нащадків тих самих воїнів, що майже тисячу років тому вперше зіткнулися з темною силою. Сила безлічі поколінь за їхніми плечима. Сотні тисяч жителів міста в темряві чекають на хороші новини. І вони обов’язково стримають натиск, переможуть і будуть потім своїм майбутнім маленьким копіям розповідати ще й ще про те, як вони боронили свій рідний Дитинець.

— Я знаю, про що буде третя книга, — сказала я.

— І про що? — запитав чоловік, вже наче знаючи відповідь. Він чомусь завжди знав відповідь ще до того, як я відповім. Одна з тих маленьких речей, за які я його так кохаю.

— Вона буде про його нащадків. Про його онуків і дітей, про нове покоління воїнів, які будуть так само, як і батьки, наслідуючи великий войовничий рід, боротися за незалежність власного народу на рідній землі.

— Прекрасна ідея, — сказав чоловік, підійшов і поцілував мене в щоку.

— Чернігів — це місто легенд. Але це ще й місто родинне. Ти знала про це? — я взяла малу за руку і почала вторити її власному радіо своїм, розповідаючи без упину про все на світі. Мати з чоловіком посміхнулися один одному і мовчки переглянулися слідуючи за нами.