ІСУНА
Я не відчуваю нічого.
Сигнали, які я надсилаю, розчиняються у порожнечі, залишаючи присмак безнадії.
Я не знаю, скільки часу я сам.
Немає єдності. Немає цілісності. Немає нас. Лише я.
Навколо — дика, чужа енергія. Вона тисне. Змушує адаптуватись, реагувати, діяти.
Але я не можу. Бо я — один.
Я знову тягнуся... І у відповідь — лише відлуння збудженого простору,
яке повторює мені одне:
ти сам.
сам.
сам.
— Пані Меліндо, у вас випало п'ять, і ви крокуєте… — на майданчику тиша стисла повітря. Ведучий разом із усіма затамував подих, наче справді чекав подальшого кроку на дошці. — …до Тюремної Колонії на орбіті Сатурна! Вітаю, пані Меліндо. Перш ніж ми почнемо, чи не бажаєте сказати кілька слів? Досвід може бути незабутнім, але й небезпечним! — ведучий вишкірився і загадково глянув на панянку.
Вона зашарілася й нервово смикнула свій пластиковий старомодний комбінезон яскраво-блакитного кольору з написом: «Корпорація поруч — назавжди».
— Я навіть не знаю… — почала вона, і її пухкі щічки спалахнули рум’янцем.
— Сміливіше, пані Меліндо. Розкажіть кілька слів про себе і чому ви сьогодні з нами в ефірі найкращого шоу Сонячної системи! — глядачі підхопили це оплесками.
Руки перестали м’яти пластикову тканину, і панянка нарешті посміхнулася.
— Мене звати Мелінда Уоренс. Я з поселення №3 «Старий Амстердам» на Плутоні. Працюю вихователькою в дитячому садочку, — вона замовкла, але, побачивши ведучого, який підбадьорював її поглядом, продовжила:
— Сьогодні я в програмі, бо хочу виграти мільйон трансдоларів і оплатити річну оренду квартири на Марсі. Завжди мріяла жити поруч із невідомим і вивчати його. Як от ці портали в інші світі, що нещодавно виникли.
— Марс! Портали! Це чудова мрія. Вони зараз приваблюють усіх — і наше шоу тому підтвердження. Прекрасно, пані Меліндо! І зараз у вас буде шанс здійснити свою мрію. Або… — він зробив театральну паузу. — Назавжди залишитись у власноруч створеному світі. Поїхали!
Один із численних асистентів шоу підніс Мелінді скляний циліндр із квіткою, яка гіпнотично переливалася всіма барвами — люмінесценція хвилями проходила поверхнею пелюстків. Помічник відкрив кришку, і вона занурила руку всередину, але завмерла на мить, збираючись із думками. Проковтнула слину. В цей момент муха-дрон наблизилася впритул до її обличчя і зафіксувала звук ковтання. Тоді відлетіла назад і зосередилася на очах, які змінювалися — від страху до рішучості — за долю секунди. Вона обережно відламала пелюсток і витягла його з туби.
— Пам’ятайте: у вас є лише десять дорогоцінних секунд, щоб уявити свою картку. А далі Ісуна зробить все сама, як ви знаєте. Ви коли-небудь були в тюрьмі?
— Ні, — вона злякано подивилась на ведучого, наче її спіймали на гарячому. А запрошені глядачі в залі загомоніли смішками та глухими шепітками. — Звісно, ні. І сподіваюся, що й не буду.
Мелінда піднесла пелюсток до язика — і він м’яко розчинився, щойно торкнувшись кінчика.
Простір закрутився. Усе, крім людей, зникло. Публіка, ведучий, Мелінда та ще троє учасників шоу опинилися в тюремній їдальні.
Жінка в брудному довгому фартусі розливала підозрілу вологу юшку з великого казана, хлюпаючи нею в тарілки в’язням, що вервечкою підходили з похиленими головами.
Смерділо потом, блювотою, зіпсованою торішньою їжею й чимось невизначеним, але огидним. Один з учасників одразу втратив свідомість від смороду і повалився на підлогу.
В’язні мовчки брали свою порцію й сідали їсти. Ведучий скривився; кілька глядачів також знепритомніли й попадали просто на залиту залишками юшки підлогу. Їхні сусіди кинулися допомагати підвестись.
Суп випльовував із себе пухирці, кожен лускав із вологим стогоном. Один із чоловіків за столом — худорлявий, із татуюванням над лівою бровою — почав гучно вилизувати дно тарілки шорстким язиком.
Ведучий, що стояв поруч, відсахнувся від огиди назад, наштовхнувся на стіну й боляче вдарився куприком. Було відчуття, що в’язні зовсім не помічають прибулих гостей і мовчки, приречено споживають баланду.
Мелінда дивилася на все широко розплющеними очима й не могла повірити в побачене. Вона сіла на лавку, випадково перекинувши на себе одну з мисок. Огидна баланда розлилася по її яскраво-блакитному комбінезону. На коліні застрягло щось тверде й волохате. Вона, не задумуючись, потягнулася до нього двома наманікюреними пальцями, обережно підняла — і скрикнула. З її рук на підлогу впав зварений у баланді палець.
Їдальня Колонії розчинилась у повітрі, і всі знову опинилися на знімальному майданчику. Мелінда продовжувала несамовито кричати. Її оперативно вивели з майданчику. Ведучому швидко піднесли стимулюючий напій, і шоу поспіхом перервали на рекламну паузу зі словами:
— Наша тендітна Мелінда має напрочуд багату фантазію, друзі. А поки що реклама від наших партнерів — корпорації «SoRaNeT». «Компанія, яка завжди поруч».
— Ну, як? — запитав ведучий, припадаючи до трубочки рятівного напою, щойно камери відлетіли від його обличчя.
— Учасник номер п’ять, Данило Бородій, зник, — доповів асистент і підніс серветку до губ ведучого.
— Клята Ісуна. Щоразу хтось зникає. Коли вже Корпорація щось зробить? Ми наче лабораторні миші під поглядом тисячі мух-дронів, — ведучий дозволив витерти свого спітнілого лоба.
— Парфуми, – наказав він асистенту.
— Корпорації все одно чи виживемо ми чи загинемо під час трансляції. Хіба вперше нам підсовують небезпечні технології на пробу? — тихо відповів асистент і швидко бризнув на ведучого золотистим порошком. — Що робити з пропажою?
— Нікому ні слова. Скажи, що учасник відпочиває в гримерці після побаченого, як і Мелінда, — наказав ведучий і стиснув кулаки. — Замініть його кимось. І тримай язик за зубами. Чув?
Асистент мовчки кивнув і поспіхом зник. До кінця рекламної паузи залишалося всього тридцять секунд. Ведучий кілька разів глибоко вдихнув і поглянув на екран свого наручного пристрою. Наступний учасник мав стати цікавим екземпляром.
Незабаром мене не буде. А чи варто залишатися, коли я — один?
Без Цілого. Без голосів. Без вічної пісні.
Лише огидна сила пульсує крізь мене, випалює пам’ять, заповнює собою.
Боротися? Для чого?
Жити в розірваності — це не життя.
Я хочу востаннє побачити тебе.
Моє Ціле. Відчути себе потрібним.
— Вітаємо вас на шоу «Необмежена уява»! — ведучий мав такий вигляд, наче щодня спостерігав подібні огидні сцени з тюрем і колоній. — Ми дякуємо нашому партнерові — корпорації «SoRaNeT», яка надала можливість безпечно провести сьогоднішнє випробування уяви, а також за свіжий, безцінний зразок іншопланетної технології. Шановний пане Кравцю, чи знаєте ви, що таке Ісуна?
— Звісно, пане ведучий, я ж науковець, як-не-як, — чоловік посміхнувся і поправив свої старомодні окуляри. Було очевидно, що їх видали йому перед ефіром як реквізит — вони незручно сиділи на короткому носі й постійно сповзали.
— Пане Кравцю, наш третій учасник сьогоднішнього шоу знається на інопланетних технологіях? — ведучий хижо посміхнувся, і авдиторія засміялася. Робити шоу з нічого ведучий навчився ще змалечку, коли бігав майданчиком серед численних асистентів, підтягуючи завеликі штани «на виріст».
— Ні, що ви. Я знаю стільки ж, скільки й усі. Про Ісуну — звісно. Але можу детально розповісти про будову двигуна типу L235 з покращеним циклом повного оберту, що дозволяє розганяти кораблі до 0,87 швидкості світла, — публіка незадоволено загомоніла й почала демонструвати пальці вниз.
Кравець трохи знітився, але поправив окуляри й знову впевнено подивився на ведучого.
— Просвітіть нас! Щодо Ісуни, звісно. Двигуни ми розглядатимемо в іншій передачі, — ведучий розтягнув посмішку, й авдиторія залилася реготом, ніби цей жарт був звичним і очікуваним від епізоду до епізоду. Зрозумілим лише постійним глядачам.
Над головою ведучого опустився цифровий монітор із коментарями з мережі. Глядачі по той бік екранів наполегливо радили перейти до суті, виражаючи своє невдоволення яскравими емодзі у вигляді куп лайна.
— Ну, — почав було Кравець невпевнено й машинально відмахнувся від камери-дрона, яка відлетіла до стіни і розбилася. Інша камера-дрон миттєво зайняла її місце. Кравець нервово посміхнувся й продовжив говорити..
— Ісуна (яп. «癒砂» або «イスナ» — від «ісу» 癒す — «зцілювати» / «полегшувати», та «суна» 砂 — «пісок» / «розсип»). Назву запропонувала японська дослідниця докторка Міура Саеко, що першою встановила контакт із квітковою істотою на планеті Фіолетова Дельта.
— Ну-у-у-дно! — вигукнув ведучий, і лише тепер Кравець помітив, що той усю його промову демонстративно крутив задом, висловлюючи зневагу до почутого.
— Вибачте, — знітився пан Кравець і опустив голову. Окуляри впали додолу; один із численних асистентів швидко підбіг і поспіхом надягнув їх назад.
Авдиторія вибухнула сміхом, а ведучий продовжував демонстративно вертітись перед камерою.
— Я просто хотів дати точне наукове визначення… — знову спробував пояснити Кравець, але глядачі продовжували над ним глузувати. — Я для цього прийшов на шоу… Щоб додати йому більше науковості… точності…
Відчувши загальне невдоволення, Кравець нарешті замовк.
— Пане Кравцю. Ви знаєте, заради чого ми тут зібралися?
— Звісно. Ми граємо у гру на трансмільйони.
Він склав руки перед собою на столі й поглянув на скляну тубу, що весь цей час стояла поруч. Наступний учасник позаду презирливо хмикнув, але Кравець навіть не озирнувся на звук.
— Ні. Ми досліджуємо нові можливості! — ведучий раптово вистрибнув на щось подібне до п’єдесталу й виголосив промову з пафосом, від серця, натхненно. — Ми стоїмо на порозі неймовірних змін для людства! Сьогодні, коли межа між нами і світами за пеленою невідомості зруйнована, ми можемо здійснити все, про що колись тільки мріяли! Портали відкрили нам безліч нових світів! Інших планет!
Публіка вибухнула оплесками. Кравець підтримав загальний порив, захоплено дивлячись на ведучого. Той зіскочив із трибуни й підійшов ближче до пана Кравця.
— Ця інопланетна структура дозволяє нам змінювати реальність. Відчути її на дотик. Втілити будь-які фантазії. І ми це робимо, хай йому грець! Ми це вже точно робимо! — вигукнув ведучий із запалом, ніби звертався до богів реклами.
Кравець кивнув головою. Зніяковів на мить, але посміхнувся.
— Так, це лише якісь десять секунд, але за цей час ви можете перенестися куди завгодно, стати ким завгодно і, можливо… — ведучий нахилився до вуха пана Кравця й прошепотів. Камера-дрон наблизилася майже до самих його губ: — …навіть залишитися у створеній вами реальності назавжди. Усе залежить від вас, шановний.
Ведучий вклав гральні кубики Кравцю в руку. Той не став поправляти окуляри, які весь час сповзали, підняв голову вище й кинув кубики в повітря.
— Одинадцять, — сказав він і зробив хід на ігровому полі. Перегорнув картку — на ній була зображена сцена з казино.
— Пам’ятайте: якщо ваша реальність набере найбільше голосів авдиторії… — ведучий обвів поглядом запрошених гостей, а потім уважно глянув просто в камеру, — Голосувати можна під час трансляції за кодом на ваших екранах. Якщо вам, дорогі глядачі, якась реальність сподобалась найбільше — підтримайте свого фаворита. Він отримає шанс виграти один мільйон трансдоларів!
Кравець нарешті щиро посміхнувся й потягнувся до квітки. Він зламав пелюстку, яка ніби дихала й злегка ворушилася у повітрі, та проковтнув її. Студія зникла.
Кравець сидів за зеленим столом, а перед ним лежала купа фішок різного номіналу. Круп’є крутив рулетку, і всі напружено стежили за її гіпнотичним рухом.
Офіціанти розносили напої, на сцені виступав гурт, люди шуміли, а звуки гральних автоматів дзвінким дзеленчанням мелодійно впліталися у ретельно організований хаос. Запах поту змішувався з дорогими парфумами, дівчата у блискучих обтислих сукнях сміялися, чоловіки у фраках і звичайних костюмах жваво щось обговорювали, аніматори фотографувалися з японськими туристами — усе виглядало, як кадр з реклами. А ще шум рулеток, шелест карт і такий солодкий голос фішок.
Ведучий нахилився над столом, уважно вдивляючись у рулетку. Публіка завмерла. Пан Кравець вирячив очі.
— Двадцять вісім червоне, — оголосив круп’є і підсунув удвічі більше фішок до Кравця.
Той різко нахилив голову, і декоративні окуляри впали прямо на два мільйони трансдоларів у фішках. Він ахнув і почав жадібно згрібати їх до себе: за комір, у кишені, в обійми. Радів, як дитина.
— Вам це вдалося! — вигукував ведучий, розхвалюючи пана Кравця.
— Ура! Молодець! — підхопила публіка.
А він усе нагрібав і нагрібав. Перед ним на зеленому сукні стояла відкрита скляна туба з залишками Ісуни.
Я можу. Я хочу.
Мій шанс. Перетворити енергію.
Я тягнуся, тягнуся. так.
Я відчуваю слабку вібрацію відгуку.
Ще раз почути пісню.
Ще раз відчути дотик Цілого.
Стати Цілим.
Декорації миттю змінилися, і фішки, що висипалися з кишень Кравця, усіяли темно-синю траву незнайомої планети. Глядачі спантеличено озирнулися, ведучий відкрив рота, щоб щось сказати, але так і застиг на місці.
Поле неймовірно прекрасних, живих квіток Ісуни почало повільно огортати людей, втягуючи їх у себе. Ніхто не кричав, не хотів кричати. Щойно квітка торкалася шкіри — людина завмирала в блаженстві й розпливалася у посмішці. Кожен міг уявити все, що завгодно, востаннє втілити свої найсміливіші фантазії. Люди занурювалися в це, не помічаючи, як поступово розчиняються у полі, що перебувало на іншому рівні буття. Фіолетова Дельта тягнула до них свої численні руки.
Тонкі паростки Ісуни потягнулися до скляної туби й проникли всередину. Вони знайшли свого. Знайшли себе. І почали тягнути до себе. Клич був почутий.
Люди танули. Біолюмінесцентна рідина проникала під шкіру й поступово перетворювала їх на собі подібних. Постійно змінна ДНК Ісуни швидко адаптувала примітивну людську генетичну структуру. Поглинула всі нуклеотиди до останнього. Вже за хвилину на галявині не залишилося нікого.
Лише Ісуна. Вона була завжди. І тепер завжди буде існувати лише вона.
Я знову з тобою. З вами.
Я вдома.
Я — цілий.
Я ніколи не був ніким, крім Цілого.
І більше ніколи не буду.
Ми завжди були всим.
Мелінда скривилася й потягнулася за новою порцією заспокійливого. Асистенти вже подбали й занесли до її гримерки цілу тацю з ліками й солодощами.
— Казино. Везе ж декому, — сказала вона й запила пігулку. — А мені що? Як завжди — якась гидка тюрма. Фе.
Вона вже хотіла вимкнути екран, але в останню мить на ньому з’явилося повідомлення:
«Перепрошуємо за незручності. Виникли технічні неполадки.
Якщо бажаєте взяти участь у наступному шоу — заповніть анкету за посиланням.
Ми незабаром відновимо трансляцію.»
— Звісно бажаю, — вона витягла з карману голографічну картинку милої квартири з видом на червону пустелю і натисла на посилання.
Коментарі
Дописати коментар