Трелони глибини

 

Потягнувся думками до Марвелли, і вона відразу відповіла.

— Поштовхи продовжуються. Структурна цілісність падає. Поспішай, Халве.

— Прийнято. Виходжу назовні.

Випив з припасеної пляшки — і тіло почало нарощувати екзоскелет. Відчинив затвори й почав підніматися сходами. Кляті паразити продовжували гуркотіти, і тремор гулко розносився під землею.

Назовні дихати все ще було неможливо. Концентрація кисню перевищувала дозволені два відсотки. Добре, що екзоскелет надійно фільтрував повітря і подавав звичну кислотну атмосферу в носові трубки.

Кілька гуманоїдів у дивній формі саме стояли біля люка, тож зіткнення вийшло для них доволі несподіваним — і це було мені лише на користь. Я підняв руку в миролюбному жесті, намагаючись встановити дружні стосунки з новоприбулими. Але вони миттєво розбіглися в усі боки й покидали свої інструменти на землю.

— Халве? — Марвелла запитувала доступ до моєї свідомості.

— Так.

— Поштовхи припинилися. Що у тебе там?

— Чекай.

Я підійшов до інструментів і запустив аналіз на вшитому в шолом екрані. Склад: залізо, невідомі метали та сплави.

— Вони кинули свої інструменти, якими бурили поверхню.

— Добре. Спробуй виграти мені час. Ще одна така спроба з їхнього боку — і купол над нами трісне. Бункер засипле породою. Це буде катастрофа для сектору Біліотів.

— Я знаю. Як тоді, коли пів століття тому землетрус завалив сектори Гальтави й Скриви. Я пам’ятаю.

— Вибач.

Марвелла замовкла. Вона відчула провину за згадку інциденту, в якому загинув мій трайб. Я вловив її емоційні хвилі перед перериванням контакту.  

Кілька гуманоїдів у своєрідних обладунках вибігли з-за квадратних укриттів і почали стріляти в мене низькочастотними лазерами. Одразу видно — недорозвинені паразити. Екзоскелет відбив усі частоти назад, і вони попадали на землю.  

Я знову підняв руку в мирному жесті й зробив кілька кроків уперед. Гуманоїди використовували звукові сигнали як засіб мовлення, але я не зміг їх розібрати. Тому просто потягнувся думками до найближчої істоти, як умів.  

— Я прийшов з миром, — моя думка нарешті прорвалася крізь хаотичний бар’єр його свідомості. Гуманоїд різко зупинився і щось сказав іншим. Вони теж завмерли в дивних позах. Дула примітивної зброї й далі були націлені на мене.  

— Як я це чую? — запитав гуманоїд подумки, і я нарешті видихнув. Опустив руку й потягнувся до Марвелли.  

— Контакт встановлено. Ти маєш п’ять хвилин на налаштування супутників на мою позицію.  

— Припиніть те, що ви тут робили, — звернувся я до гуманоїда.  

— Що саме? Ви хто? Звідки ви?  

Шквал питань ударив мені в голову. Я на мить вимкнув телепатичне поле й переналаштував сприйняття на дитячу логіку. Хаотичність думок гуманоїдів була близькою за структурою.  

— Ви порушуєте наш бар’єр, — я знову відкрив зв’язок і вже не чув того дивного відлуння в голові. Посміхнувся подумки й продовжив:  

— Під землею знаходиться бункер, де мешкає наша цивілізація.

— Ви живете під землею? — здивовано спитав гуманоїд і щось сказав звуком іншим. Ті опустили зброю, але лише на кілька градусів, і впилися в мене поглядом ще пильніше. Їхня дивна подібність до нашого виду збивала мене з пантелику. Як таке можливо — що перші прибульці на нашу планету схожі на нас?  

Давні тексти, звісно, попереджали про такий перебіг подій. Про прихід предків нашої раси. Але побачити це на власні очі — було несподівано.  

Вуглуваті рухи, кінцівки, що працюють винятково як шарніри. Пласкі й дивні тіла. Одяг, призначення якого важко було здогадатися. Але найдивніше — звукове мовлення. Вид комунікації, від якого ми відмовилися настільки давно, що навіть у найдавніших текстах немає згадок про нього.  

— Розкажіть про себе, — нарешті попросив гуманоїд і додав. — Ми земляни. Наша планета — по інший бік порталу в Сонячній системі.  

Слова і назви були мені незрозумілі. Але я зробив вигляд, що прийняв цю інформацію.  Замість відповіді я надіслав гуманоїду мислевий образ як це все було: Давним-давно наша планета перестала підтримувати життєдіяльність нашого виду. І наші наймудріші створили велетенський, майже з планету завбільшки, підземний бункер — систему тунелів і приміщень, що тягнеться вглиб на багато-багато трелонів.  

— Трелонів? — гуманоїд широко відкрив очі і здивовано спитав. Було видно що такий вид комунікації крізь образи його вразив.

— Міра відстані, глибини.

Він кивнув, а я продовжив, подумки перепитуючи в Марвелли про готовність до удару. Клятий супутник потребував ручного налаштування. Автоматичний режим при першому запиті, коли паразити тільки з’явились,  дав збій. Тому я й викликався на цю останню місію. Марвелла запустила зворотний відлік — дві хвилини, і я продовжив відволікати гуманоїдів.

— Ми чекаємо, доки планета знову стане придатною для існування. Розкажіть про себе.

— Ми не хотіли вас турбувати. З орбіти ми проаналізували планету, і вона здавалася безжиттєвим каменем у космосі. Атмосфера була придатна, тож ми вирішили провести геологічні дослідження.

— Зрозуміло, — відповів я сухо, але гуманоїд не сприйняв моїх емоційних хвиль думки. Тому просто продовжив:

— Ми хотіли б ближче познайомитися з вашим видом. Налагодити дружні зв’язки.

Гуманоїд щиро випромінював одну за одною хвилі дружелюбності з нотками страху й цікавості. І в хаосі його емоцій було важко розпізнати, чого більше — навіть дитячий фільтр не допомагав.

— Тридцять секунд, — почув я від Марвелли.  

— Ми теж готові до дружньої співпраці, — сказав я. Гуманоїди випромінили заспокоєння й надію, але я додав одразу: — Тільки не зараз. Якось пізніше.  

Гуманоїди переглянулись і почали звукове спілкування. Я вимкнув налаштування на їхню свідомість й звернувся до Марвелли:  

— Подбай про мого сина. Дай йому новий трайб.  

— Звісно, — вона передала найщиріші емоції: теплі, сильні.  

— У нього більше нікого не залишиться,  — додав я.  

— Я подбаю про нього.

— Прощавай, Марвелло.  

Моє тепло, любов і всі щирі емоції за все моє життя понеслися вихором з голови до Марвелли й далі. Прерогатива нашого виду перед самим кінцем — ми маємо право вибирати, кому транслювати думки й відчуття. Я вибрав усю планету. Увесь наш вид.  

— Прощавай Халве. Щасливої кремації,  — відповіла Марвелла й віддзеркалила мені мої почуття.  

Яскраве світло накрило мене, і шкіра вибухнула зсередини болем. Останнє, що я встиг відчути, — відблиски здивування від групи гуманоїдів, які згорали разом зі мною в нищівному промені супутника. Той начисто викосив усі живі організми на поверхні. І я точно знаю: від табору прибульців не залишиться нічого — як і від їхнього космічного корабля на орбіті.