Soroka - writer

  Редис рано зійшов Редис цього року зійшов рано. Я нахилився, але не зміг дістати до землі. Клятий захисний костюм з металевими накладками сковував рухи. На грядки ставати не хотілось, але прополювання — діло важливе. Тому обережно розставив ноги, обперся рукою і так навпочіпки почав потроху висмикувати кляті бур’яни. Не встиг я пройти і метру, як клятий кріт виринув з-під землі, що той диявол, і кинувся прямо на шолом. Я відмахнувся рукою і повільно піднявся. Де один зомбі-кріт там одразу зграя. Чомусь після перетворення вони почали купчитись. Чи то так подіяв на них той вірус? Той, що відскочив, вже напоровся на ніж і дві половинки впали додолу. Інший стрибнув ззаду і почав скреготати крихітними зубами об броню. Спробував його дістати рукою, але костюм завадив. Третій кинувся на ногу. Швидко порішив цього нещасного сапкою і потягнувся за палицею, що нею сорти позначав. Удар, ще удар — і вже спина вільна. Добра порція перегною тепер на потрібному місці. Хоча який з цих зомбі твар...

  Ти хочеш спати? Машина їхала засніженою дорогою. Батько пригальмовував, щоб не занесло на узбіччя. Дворічний Майкл стис в кулачок край хутряної шапочки і широко розплющив очі. Він подивився на тата і розтулив рота. Хотів щось сказати, але команди не було. Тому продовжував сидіти і відкривати рота, як німа риба. Батько вдивлявся у дзеркало заднього виду. Довго, уважно, майже гіпнотично рахуючи в голові секунди. Він побачив, як хлопчик кліпає усе рідше. Щойно дорахував до сорока, то малий одразу різко розплющував очі. Потім знов закуняв. На сороковій секунді хлопчик вивертав очі так, ніби їх хтось намагався викрутити зсередини. Так тривало з пів години, поки батько нарешті не запитав. — Гей, малий, ти втомився? Малий відповів миттєво без заминки. — Так, — сказав жалібно, стисло. Батько замовк. Перевів очі на дорогу і подумки почав рахувати до ста. На сто першому разі знов запитав. — Не можеш тримати очі відкритими? — Так, — малий мовчки ковтав сльози, але тремтіння голосу зраджувал...

  Пухнастик Зігнувся та притулився до контейнера. Повз равликом проповз титаноїд. Їхнє дивне бажання носити хутро і зігрівати власне тіло підігріваючи процеси нервової системи тепер стало більш зрозумілим. — Третя смуга, за п'ять хвилин, — сказав Берітт і присів поруч, дихаючи, мов пробіг марафон, а не пройшов кілька кроків до адмінбудівлі й назад. — Оплати вистачило? — мій голос у динаміку пролунав глухо, але Берітт мене зрозумів. Постукав собі по шолому скафандра і показав палець угору. — Довелося, щоправда, пообіцяти дещо по прибутті на Місяць, — додав він. — Все, що завгодно, аби вислизнути звідси. — Ти впевнений? Навіть якщо це… Я підтягнув контейнер і погладив його. Берітт глянув на закритий кожух циліндра і мовчки кивнув. Він досі не розуміє, що це відкриття століття, а може навіть відкриття всіх часів. Але зараз годі про це думати. Насичене метаном повітря завібрувало на наручному комунікаторі хвилями. Вбудований штучний інтелект намагався перекласти розмову титаноїдів, але...

  Трелони глибини Потягнувся думками до Марвелли, і вона відразу відповіла. — Поштовхи продовжуються. Структурна цілісність падає. Поспішай, Халве. — Прийнято. Виходжу назовні. Випив з припасеної пляшки — і тіло почало нарощувати екзоскелет. Відчинив затвори й почав підніматися сходами. Кляті паразити продовжували гуркотіти, і тремор гулко розносився під землею. Назовні дихати все ще було неможливо. Концентрація кисню перевищувала дозволені два відсотки. Добре, що екзоскелет надійно фільтрував повітря і подавав звичну кислотну атмосферу в носові трубки. Кілька гуманоїдів у дивній формі саме стояли біля люка, тож зіткнення вийшло для них доволі несподіваним — і це було мені лише на користь. Я підняв руку в миролюбному жесті, намагаючись встановити дружні стосунки з новоприбулими. Але вони миттєво розбіглися в усі боки й покидали свої інструменти на землю. — Халве? — Марвелла запитувала доступ до моєї свідомості. — Так. — Поштовхи припинилися. Що у тебе там? — Чекай. Я підійшов до ін...

  Американська мрія Бородатий митник ще раз уважно глянув у документи й запитав з-під лоба: — Місіс Вілсон з Каліфорнії? — Так. Мій дідусь виїхав зі США, коли йому було всього дев’ятнадцять років. Він оселився в Європі, де зустрів мою бабусю, і вони одружилися. — Дітей із собою вам уже не можна, — примружився він, оглядаючи молодого чоловіка поруч із Бріджит Лаваль. — Це мій племінник. Він лише мене проводжає. — У краще життя і назавжди, — проскандував гасло міграційної служби США Гевін і усміхнувся. — Речі завантажте в автобус. Вітаємо у США і бажаємо вам щасливого життя, — митник вимовив ці слова поспіхом і дещо втомлено. Він зиркнув за спину жінки й побачив нескінченну чергу тих, хто прагнув жити в наймогутнішій країні світу. Тяжко видихнув, грубо тицьнув документи Бріджит їй у руку й крикнув: — Наступний! — Коли відкриють кордони для відвідувачів, я одразу приїду, — уже вкотре бурмотів Гевін, тягнучи за собою важку валізу тітоньки. — Та не переймайся так. Ми ж будемо на зв’язку...