Договір

 

ДОГОВІР

Зайшли до хати дядька Сашка, що на околиці міста. Вмостилися на старій дерев’яній підлозі. Вирушати вже на світанку, тож від вечері вирішили відмовитися і одразу лягли спати. Дядько Сашко не сперечався. Завжди мовчазний, але сьогодні аж занадто. Може, це моторошне передчуття стискало йому горло, як і мені? 

Лірик та Коваль вже хропіли, а я ретельно обмірковував деталі дивного наказу. Блаженна прохолода оповила будинок після літньої спеки. Дім співав власну колискову —  потріскував віконцями і тихо шарудів фіранками. Надокучливо дзижчали комарі, на дворі буяла червнева ніч. Примруживши очі, я з насолодою споглядав зоряне небо крізь прочинені двері. Обожнюю такі ночі.

Дошки рипнули, я розплющив очі. Хтось рухався, намагаючись не розбудити сусідів. Дмитро, хто ж іще. Минулої ночі теж в лісі зник, як зупинилися на привал. На окупованій території треба бути обачним, тож я миттю вислизнув за ним. 

Поки пробирався лісом, все не міг зрозуміти — от навіщо його нав’язали на таку операцію. Точніше, він і був операцією.

— Довести неушкодженим. Не сперечатись. Якщо треба — роби як він скаже. Наказ зрозумів? 

Па́лич жартів не любив. Якщо сказав, так треба — значить, треба. 

— А що? Може нам накази роздавати? — дурнувата манера уточнювати, не раз додавала мені проблем на купу, але з Па́личем ми притерлись ще в АТО одинадцять років тому. Він тяжко зітхнув і розвів руками:

— Василю, начальство дало план, дало тобі людину. Доведи його в потрібне місце. Що я тобі можу сказати?

Інстинкти підказували, що Дмитро геть не простий. І очі у нього дивні — наче в душу зазирає, а як не дивиться, — однаково відчуваю його погляд на потилиці.

Я зачаївся за деревом. Благо, патрулів у лісі не було. Дмитро зупинився. Щось мугикав невідомою мовою. Надто тихо, не розібрати. З’явились сині яскраві татуювання, що візерунками поповзли по його шкірі. З нього вирвалася енергія, стала поруч. Вийшла з тіні, і блякле сяйво нового місяця освітило неймовірної краси дівчину. Висока, статна. Очі — різні. Одне біле, що світиться зсередини сонцем, інше чорне, що так і поглинає ніч навколо. Я роззявив рота від несподіванки. Зненацька вона звернула свій погляд на мене. Сховався за дерево. Мене водночас охопили жар і холод. Як таке взагалі можливо? Виглянув краєм ока, але ні Дмитра, ні дівчини на місці вже не було.

Зробив пару обережних кроків і прислухався. Нічого. Обійшов галявину, зробив коло. Нікого. Зморений і спантеличений повернувся до хати.

Дмитро хропів наче бачив десятий сон. 

Я щосили намагався заснути, але думки лізли в голову. Нарешті змусив себе розслабитись і провалився у марення.

Мені снилася чорноволоса дівчина з темно-зеленими очима. Інша, не схожа на незнайомку в лісі. Вона була ніжна, хоча погляд її різав, мов лезо. Тепла, проте дотик студив шкіру до кісток. Вона наблизилась, простягла до мене руку й стисла шию. Я тонув у її очах — поки не пролунав її крик: “Прокинься!”

Я розплющив очі. По двору ходили люди. Я тихо встав, торкнувся плеча Лірика і наказав мовчати. Той розбудив Коваля. Вони обережно прилаштувалися біля дверей. Я зайняв позицію в глибині кімнати. Зброя напоготові.

Оцінив ситуацію: на дворі дві автівки і чутно голоси. Двоє заходять зараз у передні двері, двоє прилаштувалися за будинком. Решта біля машин чатують.

Один підійшов до місця Півня, другий — до вікна. Лірик вислизнув назовні і пішов за хату. Коваль і я миттю кинулись на свої цілі. Захват, тихий поворот, ніж. Два тіла обережно поклали на підлогу. 

Дмитро нарешті прокинувся. Дав йому знак мовчати, але той склав руки у якийсь символ і завів свою дивну пісню. Ну й медитуй, довбень. 

Вийшли з Ковалем на двір і розійшлись по різні боки мовчки. Почув вереск, потім постріл, ще один. Ті, що біля машин були, повалились. Ще крики. Щось темне промайнуло повз мене і ринулось у напрямку автівок. Звідти долинув дикий репет, мене взяли дрижаки. Я миттю кинувся туди. Понівечені тіла ворогів огортала дивна субстанція, що висмоктувала з них життя. Вона скосила на мене…очі? Напевно очі. Поспіхом висмоктала останні сили з мертвих тіл і кинулась в дім.

Побіг на задній двір і завмер. Коваль стояв над тілом. Поруч сидів Сашко, але побратим дивився не на нього. Я підійшов ближче й кинувся до Лірика, що розтягнувся на землі. Серце його вже не билось, темні плями крові розтікалися по траві.

— Вибачте, – дядько Сашко ридав, прикриваючи рану на голові. — Ви-ба-а-чте.

— Доповідай, Коваль! 

Але той закляк і стис закривавлений кулак.

— Їй всього шіст-на-а-дцять. Розу-у-мієте?

Я подивився на нього в мовчазному питанні.

— Я не знав що робити…Вони сказа-а-али, що з нею все буде добре, якщо я…Ю-у-ул-я-а-а-а…

— Ясно, — обірвав я.

Сашко різко підскочив до пораненого ворога і затрусив його з усієї сили.

— Де вона? Де!?

— Кхе-кхе…ха-ха-ха…ее уже нет…повесилась…твоя Юля, — відповів той з останніх сил, з рота піною полилася кров.

Пояснення були зайві. Підвал для дівчини — гірше за смерть. Вона це знала.

Я розумів дядька Сашка, але не міг нічого вдіяти. Стояв і дивився, як ворог захлинається власною кров’ю. Дядько Сашко щосили стис його горло. Зморшкуваті руки не могли задушити солдата, але тут і зусиль не знадобилося. За хвилину він заплющив очі востаннє.

— Я подбаю про його тіло, — кивнув Сашко на Лірика. — Йдіть. 

— Але ж радіомовча… — почав було я, той штовхнув мене і гаркнув.

— Йдіть! Я їх затримаю! — і підняв зброю ворога з землі.

Я не міг йому заперечити. Знав, що ворог буде шукати свою групу.

Зібрали речі і вирушили. Коваль не сказав за весь час ні слова. Вони служили лише півтора року разом, але стали рідними братами. Я його розумів. Він теж був моїм братом. Кожен, кого я поховав, ним був. Хай що пишуть у генетичних картах, таке поріднення глибше за кровне.

Дмитро теж мовчав, як завжди. Тільки виглядав гірше, кволіше. Про енергії і сутність, котру я бачив, вирішив не розповідати нікому. Привиділось. І не таке бувало в боях. 

Ангар розташовувався на околиці в старій промзоні. Невиразний районний центр без важливих цілей. Зручна локація для чогось секретного. Якби не завдання, ніколи б і не звернули увагу на цю глушину.

— Серйозно вони підготувались, — видихнув Дмитро й сів на землю.

— Бачу двох — на заході, — відчеканив Коваль. 

— За даними розвід-дронів, зазвичай тут перебуває від шести до дев’яти осіб: по троє позмінно, плюс двоє на варті, ще двоє — всередині. Впораємось.

— Це тільки на фізичному плані, — відказав Дмитро і вже заплющив очі. Наспівував тиху мелодію. Я знову побачив рух рунічних візерунків на його шкірі. Вони світились і переповзали з-під одягу на шию і обличчя. Відвернувся. Зосередився на об’єкті. Подумки вже записав себе до лікаря.

— Ти — праворуч, ті двоє — на тобі. Мої — зліва. Потім зустрічаємось в точці А.

— Не рухайтесь! – гаркнув Дмитро з заплющеними очима, і стовп червоної енергії майнув до мене. Я несвідомо сіпнувся, але енергія швидко розчинилась у повітрі.

— Спочатку я працюю, потім ви.

І замовк. Па́лич казав, що суперечити йому не варто. Зціпив зуби, дав знак Ковалю почекати. Той вдивлявся у бінокль.  

Світанок тільки виринав з-за горизонту, але здалося, його хтось притримав. Чорна дощова хмара гнала з заходу, закривала собою перші несміливі промені світила. Враз похолоднішало. Глянув на Дмитра і заціпенів. Той світився червоним, аж очі різало. 

Вітру, що зазвичай передує бурі, не було. Небо почало плакати. Інакше і не скажеш. Згори полилась вода потоками, а на губах виступив присмак солі. 

Дмитро мугикав свою пісню і розгойдувався вперед-назад. Ритмічними рухами коливався сильніше, поки різкий розряд блискавки не вдарив прямісінько в склад. На мить я побачив, як по периметру загорілись темно-зелені символи і зникли швидше, ніж встиг їх розгледіти. 

Спалахнув трансформатор. Двох патрульних охопило полум’я.

— Двоє все, — підсумував Коваль, посміхаючись кутиками губ. Масною рукою витер воду з обличчя. Задоволено облизнувся. Полюбляв солоне.

— Тепер можемо йти, — сказав Дмитро і встав.

— Рухаємось обережно, — я першим попрямував по схилу. Під прикриттям бурі підійшли до стін складу та причаїлись. Я пішов на схід, Коваль посунув в протилежну сторону. Наказав Дмитру чекати тут.

Знешкодити патрульних було легше, ніж планували. Деякі втекли від зливи в сусідні бараки, і мені дісталося всього двоє. Коваль порадував рахунком в три: двох з яких знешкодив біля одного з бокових виходів, одного ззовні. Виходило, всередині майже нікого.

— Дивно, що тут немає ватаги охорони, і всього два БТР перед складом.

— Не зброя охороняла приміщення. Тут люди безсилі, — сказав Дмитро і посунув вперед. Я стрімголов кинувся поперед нього, схопив за комір. 

— Приємно, що ти розговорився, Дмитро. Може, ми б познайомилися ближче, в карти пограли, про дівок побалакали за пивком, але зараз ми на завданні, тому ти маєш йти за мною, затямив?!  – гаркнув так, що той аж присів від несподіванки. 

Постріл. Ще один. Я пригнувся і заліг на підлогу, прикрив Дмитра.

— Коваль, скільки їх?

Відповіді не було.

— Коваль!

Я повернувся, і серце стислось. Кров потоками змішувалась з солоною водою знадвору. Відкинув Дмитра до стіни і відкрив вогонь. Визирнув на мить. Двоє зліва, один зверху. Ще звідкись теж стріляють, але звідки? Постріл. Ще один. Виглянув і майже вхопив кулю. Не видно нічого.

Дмитро відштовхув мене назад і став попереду, широко розкинув руки. Я щось крикнув, вже не памятаю, а потім ошаліло дивився, як з нього виривається невідома сила. Вона пронеслась по складу. Постріли стихли. Сила повернулась і увійшла в Дмитра, збила з ніг. Я підбіг. Крові наче немає. Пульс. Один, два, три, нормально. Він розплющив очі. Жити буде.

— Ти що наробив?! — я заволав.

Той тільки мовчки чекав поки я дам волю емоціям. 

Я заспокоївся, підійшов до Коваля. Пульс. Один? Нема. Закрив йому очі.

— Вибач. Але інакше було ніяк, — спокійно сказав Дмитро.

— Що?

— Йому потрібна кров. 

Дмитро розвернувся й пішов всередину. Я важко підвівся, стис кулаки. Кров? Я покажу тобі кров. Захотілось бігти за ним. Схопити за комір, врізати з усього маху і бити, бити, бити. Я уявляв, як його ніс ламається під моїми кулаками. В якийсь момент зрозумів, що вже підіймаю пістолет і ось-ось зроблю велику помилку. Опанував себе, підійшов та торкнувся його плеча і закляк на місці. 

Переді мною посеред ангару висів метрів в десяти над землею яскравий кристал. Розміром з легкову автівку. Різнобарвні потоки танцювали всередині. Я заворожено застиг. Думки вилетіли з голови. Він кликав мене. Почув на периферії тихе, але приємне дзижчання. Воно манило, тягнуло до себе.

— Що це?

— Договір. 

— Який договір?

— Між жителями цієї землі, нашими предками і…

— І моїми, — та сама дівчина з лісу з’явилася зненацька поруч з Дмитром, проявляючись у повітрі.

— Тисячі і тисячі років тому на цю землю прийшла темна сила і знищила все від цього місця до великого океану на заході. Тоді наші предки, — і вони взялися за руки, дівчина повернулась до кристалу, — уклали договір з землею.

— Що за… — почав я, але Дмитро продовжив.

— Договір про мир, безпеку і силу.

— І скріпили його кров’ю, — дівчина вторила його словам.

— Тепер наша черга, Яніса, — Дмитро повернувся до неї. 

Вони разом зробили крок вперед до дивного кристалу. Кольори вирували, звивалися у різні візерунки і поступово виходили назовні за межі твердого тіла. Тягнулися нитками до чоловіка і жінки. Дмитро і Яніса здригнулись, вигнулись в спинах. Сяючі нитки встромилися в груди. Я побачив, як з них витікає біла яскрава енергія, що струменіла і всотувалась у спраглий кришталевий камінь. 

Було помітно, що дівчина інша. З неї виходило два яскравих потоки — білий і чорний. Оксамитова чорнота обвивалась навколо її світлої нитки і пульсувала, пручалась, намагалась розірвати зв’язок. 

Блакитні сяючі руни запеклися на тілі Дмитра, і він скрикнув, проте не відпустив рук Яніси. Вони стояли там, наче поламані ляльки, з котрих висмоктували останні сили. Я зробив крок вперед, але Дмитро з переляку закричав.

— Стій! Тобі ще рано!

— Що рано?

Він не відповів. Блакитні візерунки потемніли, випалювали шкіру, обпікали все тіло. Одяг Дмитра взявся вогнем. 

Яніса розчинялася у повітрі. Пульсуюча чорна енергія заспокоїлась, вже обвилась косою навколо ниток від тіла Дмитра. Дівчина помирала. В останній момент вона повернулась і з болем в голосі промовила:

— Вибач. Я не зможу бути поряд.

Раптово поруч зі мною з’явилась чорноволоса дівчина з моїх марень.

— Я буду стояти з ним. Йди спокійно, — відповіла Янісі і стисла моє плече. 

Я відчув полегшення і приплив адреналіну, хотів відсмикнути руку. Але обернувшись зустрівся з глибокими, мов річка, очима. У віддзеркаленні її очей я побачив, як зникає Яніса, і зрозумів — берегиня роду померла. Нехай живе нова берегиня. 

Вона мені посміхнулась. Хвиля спокою накрила мене зверху. Я потонув в її погляді.

Дмитро скрикнув і я обернувся. Наведене марення нової берегині зникло. Підбіг до чоловіка приймаючи його безсиле обгоріле тіло на руки. 

— Торкнись договору, – ледь чутно промовив Дмитро.

— Що?

— Ти маєш завершити…тільки..ти-и-и…— його голова безвольно впала.

Останні енергетичні нитки від його тіла повільно всмокталися у кристал. Тільки зараз помітив, що камінь майже торкається землі. 

Я опустив голову Дмитра додолу і обернувся до дівчини. Вона наблизилась. Поруч з нею було спокійно, ніби вдома. Ніби я знов опинився в селі на дідовому подвір’ї. Збивав палицею горіхи зі старого дерева, а Жужа бігала за ними, як за м’ячиками, коли ті падали на землю. А потім ми ходили по мед з дідом. Від нього завжди пахло табаком і свіжим воском. Цей неймовірний аромат назавжди закарбувався в моїй пам’яті. І бабусині пиріжки з капустою, які вона пекла до світанку в печі. В печі, яку розбомбила російська авіація в перший місяць повномасштабного вторгнення.

Так дивилася на мене моя берегиня. 

Роззирнувся довкола. Від трупів тонкі цівки крові пробиралися по нерівностям прямуючи до кристалу, але не могли дістатись, він не торкався землі. Висить цей клятий веселковий камінь в десяти сантиметрах і насміхається над нами. Договір? Буде вам Договір.

Я глянув дівчині в очі.

— Лада. Мене звуть Лада, — відповіла на не задане питання. Читає думки? Так навіть краще.

— Так, я допоможу, — подумки відгукнулась вона. 

Взяла мене за руку, і ми разом ступили під веселковий камінь. Потягнулись вперед, і мене вдарило струмом, очі залило білим сяйвом. За мить я опинився в іншому місці.

Чорна випалена земля не мала меж. На великому полі стояли люди. Не тільки вони. Сотні різних племен і народів, яких я не знав. Але були і свої — рідні нави. Мавки стояли окремо. Високі, чорноволосі, як Лада. Глянув уважніше і зрозумів. Вона теж мавка, нащадок древнього роду, чиї предки були колись тут, на цьому самому місці. 

Пам’ять моя і не моя сплутались. Я вже не міг відрізнити, чи це сталося зі мною, чи було колись давно. Я дивився очима чоловіка, чиє мерехтливе татуювання помаранчевого кольору так і блукало спалахами по шкірі, то стишуючись, то збурюючись.

—  Я стану хранителем, — сказав я вустами чоловіка. Чи це він сказав?

— Тоді буде так.

— І я, — сказала Яніса. 

Яніса? Вона прожила стільки років? Як?

— Ти не зобов'язана доню, — сказав високий чоловік.

— Батьку… — зробила паузу і продовжила, —  Головнокомандувач Ярило! Один від людей. Один від навів. Ти сам так сказав. Хтось має прийняти цю ношу.

— Йди, — маленька жінка в чорному плащі зробила крок вперед. — Ти цього гідна, доню.

— Мара… Дякую, мамо, — Яніса пошепки відповіла та зробила крок вперед. 

Взяла мене за руку. Ні, взяла його за руку, того чоловіка з татуюванням. У ту мить, коли наші руки з'єдналися, один із візерунків зупинив свій рух на лівому зап'ясті і утворив браслет із рун на шкірі.

— Тоді починаємо, — наголосив Ярило.

Всі сотні тисяч істот на полі опустили голови. Дракони вдалині видихали пар з ніздрів, домовики формували коло. Мавки, лісовики, водяники, перевертні і безліч інших істот заспівали.

Я хотів звільнитись, повернутись назад. Дихання збилось, мене охопила паніка. Сіпнувся, але відчув сильну хватку і подивився на Янісу. Її постать розплилася перед очима. Крізь дволике обличчя проступили знайомі темно-зелені очі. Обидві жінки подивилися на мене і сказали в унісон.

— Довірся мені.

І я довірився. Люди, нави завібрували всі разом. Пісня линула з самих їхніх сердець, наповнена надією і жалем. Смутком за загиблими у жорстокій війні з темними силами. Вони оспівували кожну душу, яку втратили в бою, кожного, кого врятували. А ще ця пісня була про їхній дім. Тужлива, тяжка і водночас прекрасна. Пісня, яку можна було почути лише серцем. 

Енергія потоком виходила з їхніх сердець, вливалася в нас — в Янісу, в мене, в чоловіка з татуюванням. Я зігнувся в спині і піднявся над землею, тримаючи своїх жінок за руки. Нас розкручувало у вихорі, але пісня не стихала. Згадав померлих побратимів. Всіх, з ким ділив окопи, ліжка і пайки. З ким перекинувся хоч словом і з ким пройшов весь тяжкий шлях від Харківщини до Донеччини. Згадав бабусю і дідуся, всіх померлих на цій землі, в цій війні, і сльози покотилися по обличчю.

Вихор закручував нас підіймаючи над землею. В якийсь момент побачив, як люди і нави помирали віддаючи останніх себе. Я хотів крикнути, зупинити це, але їхня воля була непоборна. Я відчував, як помирали цілі види. Енергія їхніх життів відлунням прокотилась по всьому полю. 

Коли сила переповнила нас, ми раптом сплахнули надновою. Було схоже на різкий удар ножем у сонячне сплетіння. Нас відкинуло вибуховою хвилею в різні боки. Підняв голову і спробував розплющити очі. В грудях пекло, шкіра відчувалась чужою, ноги оніміли. Сперся на лікті і побачив, як енергія душ відрезонувала від нас і сформувала Договір. Той самий клятий веселковий кристал, який встромився в землю гострим кінцем.

— Договір укладено, — сказав Ярило, і мене викинуло зі сприйняття минулого. Минулого? 

Я отямився на підлозі ангару, Лади вже поруч не було. Камінь всотував останні краплі крові з землі. Встромився надійно так само як тоді, гострим кінцем у землю.

— Договір укладено, — тихо сказав я.

— Характерник, викликає Молот. Стан справ? — в рації булькало і крякало. Шум забивав ефір, але голос командира пробивався чітко. 

— Характерник, твою на ліво! Ти мене чуєш?

Я посміхнувся. Ось тобі і позивний згодився. Хоч дали мені його жартома, зараз він пасував, як ніколи. Подивився на свої руки, по яких струменіли помаранчеві сяючі візерунки. Піднявся. 

— Характерник на зв’язку, —  хрипло відповів я в рацію.

— Що у тебе?

Що сказати? Що попередній хранитель загинув, пожертвував своєю душею? Що я тепер новий хранитель договору? А я таки новий хранитель, тут у мене сумнівів не було.

— Скажи як є, — образ чоловіка, очима якого я дивися на створення Договору, мене налякав. 

Навколо проявилися напівпрозорі постаті інших, всіх попередніх хранителів Договору. Сотні чоловіків і жінок віталися. Потягнувся до них серцем, і вони відповіли. Я кивнув першому хранителю і запитав, хоча вже знав і сам.

— Це кінець?

Він мене зрозумів.

— Це кінець. Поки Договір береже цю землю, темні сили сплять. 

— Їх розбудили мої вороги, — тихо сказав я і опустив голову у соромі. Хоча чому я соромлюсь?

— Наші вороги, — сказала жінка, одягнена у старовинну сукню. 

— Вони і подібні до них існуватимуть завжди, – відповів солдат у формі УПА.

— Темні сили постійно шукають шлях, — додав перший. 

Я знав, так вже було колись давно, і німці, і інші приходили по Договір. А зараз прийшли і сусіди.

— Василь, щоб тебе чорти взяли! Доповідь, хутко?! Тут повний швах відбувається, — Па́лич вже ричав.

— Завдання виконано. Все під контролем. Що у вас? — спитав та опустив рацію. Я знав, що він відповість.

— У нас тут…довго пояснювати… І поки нічого не зрозуміло.

— Вони підуть. Але повернуться, — продовжив перший.

— Я буду напоготові, — відповів я.

— Ти будеш не один.

— Василю! Ти там? — рація не замовкала. Так і має бути. Зараз мають говорити всюди. 

— Вони залишають позиції? – спитав я.

— Так. Звідки ти знаєш? Ми ще не маємо остаточного підтвердження, але росіяни покидають всі, повторюю, всі позиції на всіх окупованих територіях і просто йдуть. Формують колони та забираються.

Па́лич на останніх словах затих. У нього зараз погане передчуття. Він не вірить. Але мені не треба віри, я знаю.

— Договір укладено, — повторив я гордо.

— І ми будемо його хранителями до кінця нашого життя і за його межами, — вторила сотня голосів.