АМЕРИКАНСЬКА МРІЯ

 

Американська мрія

Бородатий митник ще раз уважно глянув у документи й запитав з-під лоба:

— Місіс Вілсон з Каліфорнії?
— Так. Мій дідусь виїхав зі США, коли йому було всього дев’ятнадцять років. Він оселився в Європі, де зустрів мою бабусю, і вони одружилися.
— Дітей із собою вам уже не можна, — примружився він, оглядаючи молодого чоловіка поруч із Бріджит Лаваль.
— Це мій племінник. Він лише мене проводжає.
— У краще життя і назавжди, — проскандував гасло міграційної служби США Гевін і усміхнувся.
— Речі завантажте в автобус. Вітаємо у США і бажаємо вам щасливого життя, — митник вимовив ці слова поспіхом і дещо втомлено. Він зиркнув за спину жінки й побачив нескінченну чергу тих, хто прагнув жити в наймогутнішій країні світу. Тяжко видихнув, грубо тицьнув документи Бріджит їй у руку й крикнув:
— Наступний!

— Коли відкриють кордони для відвідувачів, я одразу приїду, — уже вкотре бурмотів Гевін, тягнучи за собою важку валізу тітоньки.
— Та не переймайся так. Ми ж будемо на зв’язку, говоритимемо щотижня, якщо не щодня, — Бріджит трималася за нього зморшкуватою рукою й кволо пересувала старечі ноги.
— Не забувай приймати свої ліки.
— Там про мене подбають.
— І чай. Не пий місцевий чай. Кажуть, він спричиняє новий вид раку підшлункової.
— Гевіне, — вона зупинила його й подивилася в очі. — Це місце моїх предків. Єдине місце на землі, де цінують своє коріння.
— Я знаю, знаю. Американська земля для американців, — пробурмотів він, але тітонька перебила його.
— Я буду в порядку, — вона із зусиллям нахилилася, торкнулася його шиї й поцілувала в щоку. Гевін обійняв стареньку.

— Ти тільки на могилу до неї ходи, добре? До сестри моєї… — попросила вона.
— Мамі бракуватиме ваших із нею розмов.
— Лінда… — задумливо сказала Бріджит. — Ти тільки не кажи, що я поїхала назавжди. Вона ж не знає про цю програму підтримки предків і все таке. Скажи їй, що я вирушила в круїз і скоро повернуся. Вона зрозуміє.

— Могильний камінь не відповідає і не ображається, — підсумував розмову Гевін і усміхнувся.

Автобус був переповнений, і весь час підходили нові групи з важкими баулами й валізами, які водій — ввічливий і привітний — акуратно складав у багажне відділення, наче граючи в тетріс.

Бріджит востаннє помахала Гевіну, коли автобус рушив, і встигла лише побачити, як двоє солдатів супроводжували племінника назад до канадського кордону.

— Вітаю вас у Сполучених Штатах Америки! — весело залунав голос водія з динаміків. — Ми зараз їдемо по благословенній землі ваших предків, а тепер і вашій землі. Тут проростали паростки ваших чистих генів, тут зароджувалася ваша кров, що тече у ваших жилах. Земля знає своїх людей і радо вітатиме вас кожної миті — у цьому можете бути впевнені. Щиро вітаю вас на рідній землі.

Молода жінка поруч із Бріджит, темношкіра, з темно-карими очима, усміхнулася й запитала:

— А тут справді дають роботу, дім, страховку і все таке?

Бріджит не вперше бачила іскру недовіри в очах людей. Спочатку ця програма справді здавалася дикою казкою, а то й шахрайством. Але згодом увесь світ побачив по телевізору реальних людей, які переїхали до США за цією програмою, і повірив.

Щасливе життя можливе. Утопія поруч. Усім, хто мав американське коріння до другого коліна, гарантували безтурботне життя аж до самого кінця.

— Знайти родичів було дуже важко, — додала жінка й блиснула очима. В них жеврілась надія.

Бріджит узяла її руку, з теплом погладила м’яку молоду шкіру й щиро усміхнувшись, відповіла:

— Моя знайома переїхала торік. Їй дали дім на два поверхи, відкрили рахунок на мільйон доларів і вилікували артрит. І все це — просто так, за правом крові.

— Ого! Сподіваюся, так і буде. Артриту в мене, звісно, немає…

— Ви вагітна?

— Так… Але звідки ви…

— Ви постійно тримаєте руки на животі й хвилюєтеся, наче за двох, — Бріджит усміхнулася, поклала її долоні одна на одну, легенько торкнулася й відвернулася до вікна.

— Все буде добре, — завершила вона розмову, і жінка повільно почала масувати свій живіт.

За вікном колосилася пшениця. Соняшникові поля рясніли налитими золотом квітками. Скрізь, куди сягав погляд, розстилалася щедра, родюча земля. Тепер вона була рідною для переселенців. Тією самою землею, що ще пів століття тому горіла у вогні протестів і революцій, куди їхали лише журналісти та радикали з усього світу. Зараз над полями літала автоматична сільгосптехніка, а за далеким горизонтом виднілися електричні шпилі зарядних станцій. І — тиша.

Споглядання природи швидко зморило Бріджит, і вона заплющила очі.

Прокинулася різко. Хтось силою висмикнув з-під неї крісло, і вона гепнулася на холодну металеву підлогу. Важко розплющуючи очі, вона побачила, що всі пасажири опинилися в прямокутній, слабо освітленій металевій кімнаті. Гладкі стіни, жодного сліду затишного міжміського автобуса.

Більшість ще лежала без свідомості, дехто вже звівся на ноги, крутив головою, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Хтось гамселив кулаком у стіну, хтось кричав.

— Що відбувається? Де ми? — запитала у Бріджит її сусідка.

Але Бріджит не встигла відповісти. З усіх боків приміщення з’явилися сотні лазерів, які в хаотичному порядку почали рухатися кімнатою. Вони різали тонко й швидко, безупинно змінюючи напрям і кут. Бріджит ще була жива, коли побачила, як її тіло, акуратно нарізане маленькими шматочками, розсипається вниз червоною мозаїкою. Стіни почали стискатися, спресовуючи м’ясо, кістки й кров, створюючи своєрідний прямокутний фарш із потомків американської крові.

Коли водій автобуса повернувся з придорожнього кафе, на панелі вже світився зелений вогник. Він натиснув кнопку, і задня частина автобуса відкрилася. Щільно запакований у поліетилен куб людського фаршу виїхав на дорогу. Підлетів дрон і наліпив на нього спеціальний код призначення — цього разу на поля штату Техас, де через зміни клімату все більше й більше потребували добрив. Водій натиснув іншу кнопку, і дрони відкрили багажне відділення, швидко почали діставати валізи й баули, закидаючи їх у вантажний дрон поруч.

Від’їжджаючи від місця сортування, водій завжди їхав повільно. Вдивлявся в красу, що його захоплювала. Тисячі червоних кубів, розкидані по полю, викликали в нього бурю емоцій. Неймовірну вдячність людям, які користуються цими програмами, щоб удобрювати щедру американську землю. Відчуття гордості за свій народ, який зміг створити таку прекрасну країну. Відчуття єдності, відчуття щастя охоплювало його зсередини й теплою хвилею розливалося тілом. Коли поле з кубів зникало в дзеркалі заднього виду, він зазвичай витирав маленьку сльозу, що зрадницьки скочувалася щоразу. Посміхався сам собі й натискав на газ.

Нові порції американського м’яса чекали його на кордоні.