Пухнастик

 

Пухнастик

Зігнувся та притулився до контейнера. Повз равликом проповз титаноїд. Їхнє дивне бажання носити хутро і зігрівати власне тіло підігріваючи процеси нервової системи тепер стало більш зрозумілим.

— Третя смуга, за п'ять хвилин, — сказав Берітт і присів поруч, дихаючи, мов пробіг марафон, а не пройшов кілька кроків до адмінбудівлі й назад.

— Оплати вистачило? — мій голос у динаміку пролунав глухо, але Берітт мене зрозумів. Постукав собі по шолому скафандра і показав палець угору.

— Довелося, щоправда, пообіцяти дещо по прибутті на Місяць, — додав він.

— Все, що завгодно, аби вислизнути звідси.

— Ти впевнений? Навіть якщо це…

Я підтягнув контейнер і погладив його. Берітт глянув на закритий кожух циліндра і мовчки кивнув.

Він досі не розуміє, що це відкриття століття, а може навіть відкриття всіх часів. Але зараз годі про це думати. Насичене метаном повітря завібрувало на наручному комунікаторі хвилями. Вбудований штучний інтелект намагався перекласти розмову титаноїдів, але вони були ще задалеко.

Я визирнув з укриття. По помаранчевій туманній поверхні космодрому снували туди-сюди, у темпі найповільніших істот Всесвіту, кристалоподібні створіння. Наче хтось спеціально ввімкнув уповільнювач часу. Знущалися з нас, зверхньо задивлялись на вуглеводних істот. Мерзенні виродки. Хотілося підійти до найближчого з них і пнути металевим чоботом, запустити далеко за обрій і подивитись, як він розпадається кристалами феєрверком. Стримався.

— Треба йти. Зараз, — Берітт підвівся. — Капітан чекати нас не буде.

Вилаявся ледь чутно, обережно притис до себе контейнер і покрокував за своїм спритним помічником. Коліна боліли. Крім гучних вібрацій від машин, скупчення комунікативних хвиль титаноїдів деколи додавали неприємних відчуттів у кістках. Машинально вприснув стимулятори в костюм і озирнувся.

Благо ми не викликали підозр. Безліч людей довкола у ​​скафандрах робили свою роботу. Хоча яку роботу. Спрямовували автоматичні контейнери в потрібному напрямку крокуючи поруч. Титаноїди стояли на місці, як статуї серед жвавого роздоріжжя. Але вони точно рухалися, равликами, перекочуючись по міліметру поки люди проходили метрів з триста.

Контейнер сіпнувся — і я здригнувся. Легка вібрація пройшлася тілом, завмер на секунду. Почули?

— Ти чого? Не зупиняйся, — кинув мені Берітт у рацію, не озираючись.

Дрібні краплі поту поповзли по щокам. Я притис контейнер до ноги і продовжив ходу. Боковим зором помітив активність і обережно повернув шолом. Вони помітили. Троє титаноїдів впилися в мене своїми кристалічними відростками. Я відчув, як піт заливає скафандр рікою і ще різкий жар, що розтікався по тілу розплавленою масою липкого страху. Пришвидшив крок.

Шолом ідентифікував спілкування між тими трьома. Статуї. Сині, холодні. Їхній погляд, якого насправді не було, врізався мені в потилицю і змушував бігти, але я стримувався до самого кінця. Коли нарешті ми ступили на борт «Ікаруса», я озирнувся. Вдалині з десяток титаноїдів повільно одягали хутряні накидки. Місцевий спецназ. Намагаються пришвидшити власні процеси кристалічного тіла, пришвидшити метаболізм і розігнатися на повну. Вони сильно ризикують, але я теж. 

— Треба злітати! — гаркнув я капітану просто в обличчя. Якщо вони нагріють свої мозкові процеси до мінус 165 нам гайки. Вони не тільки зможуть бігти, але і стріляти своїми відростками на великі відстані. Потрібно поспішати.

— Ми ще не завантажили весь метан, — почав було капітан і осікся. Крізь тьмяні відблиски помаранчевого сонця ми на мить зустрілися поглядами. Я не знаю, як саме я виглядав, але відчув в собі дику силу та рішучість. У капітана розширились зіниці і він наче зіщулився у скафандрі. Проковтнув слину і спантеличено віддав наказ завершувати завантаження.

Половина групи титаноїдів укрилася теплими накидками і почала рухатися до нас — швидко, досить швидко, як для цих істот. Вони вибудовували перед собою кристалоподібні відростки. Зброя? Можливо. Але перевіряти ми цього не будемо.

— Схоже, професор, ви справді знайшли щось неймовірне. Ваша теорія таки може виявитися правдою, — Берітт поклав мені руку на плече. 

Коли трап опустився, тільки тоді, я попрямував до виділеної нам каюти.

Без шолома дихалося легше. Особливо після того, як ми нарешті відірвалися від тяжіння Титану і опинилися у відкритому космосі.

Три місяці дороги. Вистачить, щоб усе перевірити ще раз. Берітт уже заштовхував ящик із приладдям до каюти, а я нарешті випустив із рук контейнер і поставив поруч. Він примагнітився до столу, і тільки тепер я відчув оніміння правої руки. Весь цей час я так сильно стискав свою знахідку. І лише коли побачив відкритий, безмежний простір із блідими крапинками далеких зір в ілюмінаторі — відпустило.

Я розім'яв пальці і відкрив захисний кожух контейнера. Буре, пухнасте, маленьке створіння запищало. Я заплющив очі і з полегшенням опустив їх на руки.

— Досі не можу в це повірити, — Берітт обережно наблизився до контейнера і торкнувся стекла. Істота смішно пирхнула.

— Я теж. Але в нас ще багато роботи, — я вже розпаковував аналізатори.

— Ми вже його робили п'ять разів.

— Я знаю, але зробимо ще раз, — наголосив я.

— Важливіше повторити аналіз ґрунту планети та клітин істоти на вірусні вставки, — Берітт випрямився.

— Так, але спочатку я хочу бути впевненим.

Я дістав прилад і почав шукати порт для підключення.

— Професоре… Ви ж самі знаєте: ізотопи ті самі, що й у зразках із Титану. А у титаноїдів...

— Я знаю. Знаю, — я сів просто на підлогу і втупився в пухнастика, який, здавалося, просто бавився в невагомості, як дитина.

— Ми зможемо довести, що вони — первинні мешканці Титану. Заспокойтесь.

Увімкнув аналізатор і почав розпаковувати зразки: ґрунт, клітини титаноїдів і раніше відібрану ДНК пухнастої істоти. Її тепер треба якось назвати.

— Може, Пухнастик? — запитав я. Берітт скривився.

— Може, згодом про це подумаємо. У вас з назвами…

— Ти маєш рацію. Добре. Почнемо.

Я ввімкнув запис на наручнику.

«Дослід №27 в межах експерименту з дослідження №87/76-ТЕ.
Першочергові результати аналізу ізотопного складу істоти однозначно вказують на її походження з Титану. Еволюція цієї форми життя безсумнівно відбувалася на супутнику.
Також виявлено вірусні вставки як у зразках ґрунту, так і в клітинах пухнастої істоти. Це свідчить про їхню справжню, автохтонну приналежність до середовища. Зразок був знайдений біля термальних джерел на східному схилі освоєного титаноїдами плато в середовищі при мінус 90 градусів по цельсію. 

На відміну від титаноїдів, чия клітинна структура суттєво відрізняється від ізотопного складу поверхні, і чия адаптація, згідно з додатковими даними, не могла бути природною. Висновок: титаноїди не є корінними мешканцями супутника.

Попередні результати дослідження свідчать: титаноїди терраформували Титан, пристосовуючи його до власної кристалоподібної фізіології методом зниження температури поверхні. Висновки свідчать про масове вимирання…»

Я запнувся, подумав і продовжив:

«...пухнастиків і знайдений нами зразок може бути чи не єдиним представником первинної фауни Титану.
Чи є це доказом геноциду, здійсненого расою титаноїдів тисячі, а можливо, й десятки тисяч років тому, поки не можемо стверджувати. Подальші дослідження мають надати більше підтверджень цієї теорії.»