Вічний цикл болю

 Мініатюра

Терпіння — головна риса мисливця. Залишалося дві години до кінця циклу — часу, здавалося б, достатньо. Повітря просякнуте запахом гниття й розкладу, що залишає легкий присмак смерті на кінчику язика. Ідеальне місце для сьогоднішньої події, думаю я і крокую темним провулком.

Задні двері ресторану відчиняються. Високий худорлявий хлопець тягне за собою сміттєвий пакет, значно більший за нього самого. Щільна масляниста рідина тече слідом за мішком.

Я йду за ним впевнено, майже не ховаючись. Я знаю, що буде далі, а він ні. І це додає мені нову порцію адреналіну.

Клац! Хлопець уже лежить обличчям вниз у свіжій калюжі жирних нечистот. Десь далеко пролунав звук сирени, хтось на сусідній вулиці закричав “З Новим роком!”, у вікні третього поверху навпроти засвітилося — і більше нічого.

Я охоплюю його за талію й закидаю на плечі. Тяжкий, мов дерев’яна домовина. Але я його донесу, завжди донесу куди треба.

Підвал — найкраще сховище для сьогоднішнього спектаклю. Я кладу його на вогку підлогу й зв’язую спочатку руки над головою, потім ноги.
— Що? Що відбувається? — він виринає зі сну й метушиться на підлозі, мов хробак. Я мовчу. 

Сьогодні не волію розповідати йому всю правду. Сьогодні я просто хочу вбити цю мразоту. Хочу пошматувати його сантиметр за сантиметром, згвалтувати, випустити всі кишки на землю й потім повільно вкручувати штопор в око. Я хочу помсти. І поки я живий, він буде помирати.

Після години роботи він нарешті помирає. Блаженне забуття на останні години циклу. Я стою і курю у смердючому підвалі багатоповерхівки, й згадую, що він зробив з моєю сестрою. Потім придумую, що зроблю з ним завтра, які тортури я хочу використати.

Я не знаю, скільки це буде тривати. Викидаю цигарку й дістаю з кишені пристрій. Той самий на винахід якого я витратив двадцять років. Він дає мені цей благословенний вічний додатковий день. Нажимаю на кнопку й знову опиняюся в сьогодні, в тому самому провулку, споглядаючи, як цей покидьок живим виходить із бічної двері ресторану.

Сьогодні я його буду рубати. Я так вирішив. Але скільки б не тривали ці додаткові дні, вони ніколи не зможуть повністю закрити ту діру, в яку провалилася моя душа. Ту саму прірву, що утворилася після смерті моєї любої Вікторії.
— Почнемо? — кажу сам собі і підходжу ззаду, роблю звичний удар по потилиці.