Крапля в морі (ч6)

 

<<< Попередня частина

Собака і людина

— Ходімо. Ми закінчили, — сказав чоловік і акуратно поставив скляну пробірку з моєю краплею в ряд таких самих у сумці.  

— Поїдемо їсти, що скажеш?  

— Скажу, що я б перекусив, — відповів я, коли побачив, як собака радісно виляє хвостом біля ніг чоловіка. Вона легко гавкнула в мою сторону, присіла і нахилила з цікавості морду.

  

— Привіт, — сказав я й протягнув щойно створену руку. Потім відсмикнув її назад і озирнувся. Поруч стояв янгол-охоронець чоловіка і посміхався. Він доторкнувся до плеча підопічного, і той теж посміхнувся, дивлячись на собаку.  

Машини — неймовірно незручний вид транспорту, навіть для людей. Пересування в залізній гучній машині дивувало мене не менше, ніж плавання в тих самих залізних машинах по безкрайніх водах. Але іншого способу долати простір люди ще не винайшли. Тож ми всі когортою погрузилися у залізного монстра.

— Зробимо аналізи і все виявимо, так? — чоловік звернувся до собаки, споглядаючи на неї у дзеркалі заднього виду. 

Я сів поруч на пасажирське сидіння, бо янгол-охоронець, враз випередивши мене, вмостився поруч із собакою. Собаки мені подобаються більше, ніж люди, але вибору у мене не було. Куди крапля, туди і я. Не треба згадувати, що вона знову злилась із світло-зеленими водами пробірки і впала в своєрідний транс. І зовсім не буду вам нагадувати про магічну властивість збереження кількості своїх часток. Я кілька разів ледь не втратив паростки енергії, подорожуючи цією дикою планетою. Як ця маленька краплинка змогла зберегти всі свої складові?

— Скажу тобі, Барсику, що цього разу брати проби сподобались більше, — чоловік подивився у дзеркало і посміхнувся великому білому псу, який, роззявивши рота, висолопив свій язик до самих грудей.  

— Чому? — зацікавлено спитав я, звертаючись до янгола-охоронця, бо людина мене, звісно, не почує. 

Проте він не звертав на мене уваги і просто чухав рукою собаку за вухом, від цього вона задоволено тихенько посапувала. Дивно, але янголи-охоронці на цій планеті постійно змінювали свою форму. Вони приймали вигляд, схожий на своїх людей-підопічних і його притримувались. 

— Бо цього разу було менше сміття, — відповів чоловік.  

Він мене почув? Не може бути.  

— А раніше що було? — не втримався я. 

 

— Раніше, пам’ятаєш, скільки пластику ми знаходили? Навіть підійти до берега було важко. А зараз, певно, подіяли наші звіти. Ну, я на це сподіваюсь, принаймні.  

— Дивні ви люди. Самі себе засмічуєте, потім жалієтесь, і тільки коли вже припікає, починаєте вирішувати свої проблеми, — пробурчав я і відвернувся до бокового вікна.  

— Розумієш, — почав чоловік, і у мене сироти пробігли по енергетичній структурі, — ми не погані істоти.  

Це він до мене? Я здивовано відкрив новостворені вуста і подивився на нього круглими від здивування новоствореними очима. 

 

— А які ж тоді? — зацікавлено спитав я.

— Люди в більшості хороші істоти: добрі, дбайливі та сумлінні. І ні, я зараз не хочу тобі читати лекцію про те, що окремі люди гарні, а разом у суспільстві стають сущими дияволами. Не світ поганий і не люди. Все просто є так, як є. Коли не було б проблем, які треба вирішувати, що б тоді люди робили?  

— Творили б, створювали б цілі світи. Вже давно б спілкувались з іншими расами Всесвіту. Росли б, побачили б нарешті красу творіння такою, якою вона є! — чомусь закричав я і подивився прямо на чоловіка розгніваними очима. 

— Творили б, — почав чоловік. 

Він мене точно почув. Але це помилка, цього не має бути. 

— Але щоб щось створювати нове, треба спочатку пізнати себе, чи не так?  — продовжив він.

Я подивився на янгола-охоронця. Він зацікавлено спостерігав за видом з віконця, ігноруючи нашу розмову.  

— Так пізнавайте себе. Навіщо ви знищуєте все навколо, гидите у себе вдома? — спитав я і прикусив язика. Створений мною образ людиноподібного янгола закріпився чітко і це було лише частиною дивацтв. Треба було мовчати, розібратися, як моя енергія звібрувала з людиною, чому він мене почув.  

— Для пізнання треба це спочатку розібрати. Як маленькі діти, розумієш? Коли дитині дають іграшку, вона спочатку намагається розібрати її на маленькі частинки, щоб вияснити, як це працює. Може, вона пам’ятає про своє інше життя, в іншому місці. А може, інтуїтивно знає, що все складається з найменших частин. Весь Всесвіт — з молекул, атомів, кварків, може, ще щось менше.

— Структура буття. Частинка Творця, — знову автоматично відповів я, хоч мене не питали. Я серйозно влип. Людина мені відповідає, створена людиноподібна форма не скидається, а енергетична структура постійно дає збій. 

— І коли дитина розбирає все до часток, вона розуміє, як воно, з чого воно. Зі сторони здається, що вона все знищує. А я думаю, вона так пізнає структуру речей. Коли знання про цей світ наповнять дитину все більше, вона виросте і потім складе з цих частинок щось нове.

Так і людство в цілому. Спочатку ми знищуємо, трощимо і вириваємо все з корінням, щоб дослідити, як воно влаштоване — це буття. А потім, коли ми виростемо як цивілізація і перестанемо бути дітьми Всесвіту, ми зможемо вже й створювати.  

В цей момент чоловік повернувся і подивився мені прямо в очі. Я завмер і дивився в його сірі маленькі очі крізь товстий шар скла окулярів. Я побачив нескінченне море — глибоке і спокійне море впевненості, розуміння та віри. Віри в те, що він говорить. Потім чоловік повернув машину, відвернувся від мене і заглушив мотор. 

— Не переживай, це він не тобі, — сказав мені янгол-охоронець і заспокійливо поклав руку на моє плече. 

— Так він мене не бачив? — з острахом запитав я.

— Ні. То він так часто робить. Розмовляє сам з собою або з собакою. Він дуже самотній. Розумієш?

— Ні. Я не розумію, — тільки й сказав я, випливаючи з машини вслід за краплею.

Чоловік усміхнувся, вже збираючись відкрити двері для собаки, як зненацька з-за рогу виїхала машина. Вона на повній швидкості збила його з ніг. Час зупинився — чоловік пролетів кілька метрів, а потім глухо впав на асфальт, наче лялька.

Водій іншої машини, вдарився об кермо, втративши свідомість, а навколо почався справжній хаос. Люди метушилися, хтось намагався підійти до померлого, інші поспішали до винуватця події, а десь у натовпі задзвонили телефони. Собака, що вила з-за закритого вікна, кликала свого хазяїна, але її лай загубився в загальному шумі.

Найбільше мене вразили янголи. Вони схоже затамували подих, їхня присутність стала ще більш помітною. З’явилася ціла купа зацікавлених і нажаханих істот як янголів-охоронців так і людей. У центрі цього вихору з розбитої пробірки витікала моя крапля на дорогу. Янгол-охоронець чоловіка посміхнувся і його плащ уже почав змінювати колір на чорний.

Собака вила від болю і смутку. Я намагався не втратити краплю з поля зору. Вона, схоже, вже почала свій шлях у безодню хаосу — стрибала з однієї підошви на іншу, вбираючи все, що траплялося на шляху: паростки рослин з чийогось саду, крихти печива, розлите мастило, жувальну гумку і ще багато інших частин цього світу.

Я поставив на автоматі маяк слідкування за краплею і повернувся до померлого чоловіка, відчуваючи, як хвиля відчаю накриває і мене.

Янгол-охоронець, одягнений у довгий чорний плащ з капюшоном, мав при собі додатковий інвентар — високу, довгу косу. Померлий нарешті від’єднався від тілесної оболонки і, дивлячись на себе збоку, підійшов до машини. Прозора рука легенько торкнулась скла, прощаючись із найкращим другом. Він узяв янгола за руку, і вони вдвох повільно віддалилися від хаосу та галасу, розчиняючись у повітрі.

З мого вже давно створеного обличчя впала на землю щойно сформована енергетична сльоза. Я тупо подивився вниз, ошалілими очима. Помітив, що моя сльоза, якої не повинно було бути, точно впала на дорогоцінну краплю. І, наситившись людською енергією, вона, здавалося, лише й чекала, поки я приєднаюсь до її нової структури своїм відбитком.

Я мимоволі усміхнувся і нахилився до неї. Вона світилася чистим фіолетовим сяйвом. І нарешті я зрозумів, що мав зробити. Мої здібності теж трансформувались як і я. Обережно взявши краплю в долоні, я полетів до Чорного моря, де моя крапля буде колись створювати новий світ. 

Тепер я розумію, що означає бути самотнім. Сотні років промайнули з часу тих подій, але тільки зараз я усвідомив, наскільки самотнім був той чоловік із білим собакою. Його розмови з твариною набули для мене іншого значення — він хотів бути почутим. Як і ти, я теж змінився. Тепер я бачу, як із сліз дівчинки з лікарні у тобі проростає сум і відчай, як із крові пораненого формується розуміння смерті й болю, як піт породіллі дає основу для майбутнього зародження життя.

Моя власна сльоза пов’язує тебе з небом, створює ланцюжок для тих янголів-охоронців, які прийдуть до тебе, коли ти станеш колискою нової цивілізації. Тепер я чітко бачу своє завдання: як твій янгол-охоронець, я залишатимусь з тобою. Я вбиратиму кожну людську історію яку зможу, кожне почуття, всі мрії та переживання, і приноситиму їх тобі, наповнюючи необхідними енергіями, з яких колись постане новий світ. Як той чоловік із собакою, я розмовлятиму з тобою, ділячись тим, що побачу й відчую.

І доки твоя структура ставатиме повноцінною колискою життя, я буду поруч, твоїм мовчазним свідком і вічним охоронцем.