Сучасне мистецтво

 

Мініатюра
Сучасне мистецтво

Сучасне мистецтво було за межею розуміння Данила, але він уже пообіцяв молодшому братові похід до «СучАртЦентру», тож тепер споглядав на викривлені божевільною уявою експонати й нудьгував.  

– Ти бачив? Це просто космос! – брат бігав поміж інсталяціями, радіючи, як дитина. Шістнадцять років, а вже мріє стати бідним, пошарпаним життям безумним генієм, що створює зі сміття нові шедеври сучасності.  

Після втрати батьків тільки цей маленький мрійник у Данила і залишився, тож доводилося бути і матір’ю, і батьком, і братом одночасно. Сьогодні він ще й виконував роль друга, адже більшість однолітків або цькували брата, або відверто глузували з дивно одягненого хлопця, який постійно малював чудернацькі комікси на перервах між заняттями.  

– Ось! Це просто неймовірно! Це типу динозавр! – вигукнув малий і почав фотографувати чи не кожен сантиметр екстравагантної експозиції.  

Данило зітхнув, але посміхнувся. Знайти відторгнутого суспільством і однолітками брата з голкою в руці або на дні річки під мостом він не хотів, тому всіляко намагався підтримати підлітка в усіх його чудернацьких вподобаннях. Повільно йшов за ним, байдуже розглядаючи кістки доісторичного монстра, які звисали зі стелі. 

“Метал і сіра фарба доповнюють образ доісторичної істоти, що першою ходила по землі, як зараз по ній ходять люди. Це уособлює зв’язок між різними епохами Землі, який крізь віки прорізає нашу планету і нагадує про безсмертя самого життя” – заговорив гід в навушниках, налаштованих Данилом при вході до експозиції.  

Під ногами хрустіла свіжа земля, з якої де-не-де проростали кульбаби, а зверху, майже торкаючись жовтих квіток, спускалися моторошні сірі шпилі ребер динозавра. Усе це разом, на думку Данила, виглядало як повна маячня, але для його молодшого брата було неймовірним джерелом натхнення.  

Данило на мить загубив брата, озирнувся, аж поки не помітив зникаючі кеди молодшого за поворотом. Він пошкандибав до наступної кімнати і, опинившись на порозі перед входом, важко видихнув, приклав пристрій до значка «Слухати» і пройшов крізь щільно зашторений прохід. 

Затемнена кімната мала єдиний освітлений ділянку посередині. Яскраве спрямоване світло чітко окреслювало малюнок дитини, на якому були зображені тато, мама і маленька дитина каракулями у професійному стилі трирічної малечі. Сонце четвертинкою в правому верхньому кутку малюнка, на задньому плані — маленький різнокольоровий будинок із димарем, з якого спіраллю піднімався дим.  

«Експозиція українського митця Павла Дубенка демонструє цілу історію і розміщена у трьох залах. Сам Павло Дубенко, відомий своїми ексцентричними роботами, неодноразово збурював мистецькі спільноти провокаційними інсталяціями. Ця робота, за словами автора, має назву “Лист із майбутнього”. Митець стверджує, що торік отримав лист начебто від самого себе з майбутнього, і в ньому була лише одна фраза, яку він розкриває в третій частині своєї інсталяції». 

Данило застиг на словах «лист із майбутнього» і, як укопаний, втупився у дитячий, незграбний малюнок. Його рука мимоволі опустилася в кишеню штанів і стиснула щось всередині.  

«Перший експонат є приквелом до головної експозиції та, на думку митця, символізує зв’язок поколінь. Як наші батьки зберігають дитячі малюнки, так і ми залишаємо подібні нариси своїх дітей. А згодом ці малюнки, вже від їхніх нащадків, опиняються на холодильниках сімейної обителі. Те, що всі діти в усьому світі малюють майже однаковим чином, змушує задуматися: можливо, діти — це єдина нація, позбавлена мови, країни чи державності», — звучало в навушниках.  

Раптом Данило наступив на червону кнопку на підлозі, і автоматично засвітилося ще п’ять прожекторів. Їхнє світло впало на стіни, де з’явилися схожі дитячі малюнки з підписами під ними: **Кенія, 3 роки. Малайзія, 4 роки. Німеччина, 3 роки.. Нідерланди, 2 роки. Китай, 4 роки.**  

На всіх малюнках, були зображені схожі образи родини: сонце у кутку, будинок, дим із труби, щасливі постаті мами, тата і дитини. Данило видихнув, взяв себе в руки і впевнено ступив у наступну кімнату. У навушниках гід продовжував озвучувати експозицію. 

«Тут ми бачимо, як автор розмірковує про зміст послання, ще до того, як відкрив його. У цій експозиції він намагався вмістити свої страхи й сподівання, мрії й надії. Павло стверджував, що ці роботи відображають його справжні думки, які передували моменту знайомства з посланням із майбутнього.»

Данило сильніше стиснув щось у кишені й зачаровано втупився в хаотичну мішанину різнокольорових ниток. Вони спускалися зі стелі, перепліталися неймовірним чином і закручувалися у химерні візерунки, схожі на фрагменти химерного сну.  

— Сюди потрібно стати, — тихо звернувся до нього охоронець залу, обережно доторкнувшись до рукава й вказуючи на підлогу.  

— Га?! — Данило нервово відсмикнув руку й злякано поглянув на чоловіка.  

— Кажу, сюди потрібно стати. Бачите? На підлозі позначені місця для огляду.  

Данило опустив погляд і помітив три кола на підлозі, чітко позначені світловими проекторами. Вони вказували місця, де відвідувач мав стати, щоб найкраще спостерігати за інсталяцією.  Він невпевнено кивнув і повільно переступив у найближче коло. 

— Дякую, — пробурмотів Данило, намагаючись посміхнутися, але замість цього вийшло щось схоже на нервовий жест. Він швидко відвернувся, пробіг очима по залу й заспокоївся, помітивши, що молодший брат стоїть на останньому позначеному місці. Хлопець був настільки захоплений, що аж роззявив рота, не відриваючи погляду від чогось у центрі композиції.  

Данило глибоко вдихнув і став у зазначене охоронцем місце. У ту ж мить хаотичні, здавалося б, безладні нитки почали складатися в об’ємну фігуру. Віддалені й ближчі нитки, мов за невидимим сигналом, утворили єдину картину. Перед його очима постала постать людини, що стоїть на колінах із простягнутими догори руками, в яких вона щось тримає.  Автоматично спрацював програвач, і в навушниках заговорив гід.  

“Ця композиція символізує момент надії, очікування чогось більшого. Людина, що стоїть на колінах, простягає руки до невідомого, тримаючи в долонях те, що, можливо, є відповіддю на її запитання. Але що саме вона тримає? Це кожен глядач має визначити для себе. Лист може нести в собі відзначені втрати минулого, на які сам митець вже не може вплинути. Ось одна з важливих думок, які виникли у Павла. Він вважав, що у листі з майбутнього буде застереження про втрачені можливості. Втрачені щасливі години й роки з близькими людьми.”  

— Якби у роті росли гриби... — пробурмотів Данило, скептично хмикнувши, і розтиснув кулак у кишені. Повільно витяг руку, кілька разів зігнув і розігнув пальці, розминаючи їх.  

Усе це здавалося йому лише гарною історією для тих, хто шкодує про минуле. Але він не жалкував. Данило свідомо приймав усі свої рішення і не хотів нічого змінювати. Навіть смерть батьків, хоч і була болісною втратою, він сприйняв як можливість переглянути життя. Це змусило його зблизитися з молодшим братом, подорослішати, стати відповідальним.  

Якби не необхідність дбати про семирічного хлопчика, він, мабуть, не пішов би в армію, не став би офіцером і не досяг би тих вершин, на яких перебуває зараз. Зрештою, добре знаючи свою безтурботну натуру, Данило усвідомлював, він би, скоріш за все, навіть не зміг закінчити університет. Вилетів би після першої ж сесії, згубивши всі можливості на майбутнє.

"Тут митець розмірковує на тему, що отримає важливе послання про своє майбутнє, те, що йому ще тільки треба буде зробити, і як це на нього вплине. Послання могло мати в собі інструкцію до зміни прийдешнього часу."

Друга фігура зображала карикатурного космонавта, який тягнеться за зіркою десь у далекому космосі. Виглядало дико і незвично, але зовсім не зачепило Данила, тому він впевнено ступив на останню наліпку в залі, боковим зором помітивши брата, який вже чкурнув до останньої експозиції.

“Тут митець розмірковує про те, як отримане послання з майбутнього може стати ключем до великих змін у житті. Про те, що це може бути щось неминуче, заплановане долею, і лист потрібен лише для того, щоб утвердити його на правильному шляху,” — лунало в навушниках, доки Данило ступив на останню позначку в залі.  

Перед ним розгорнулася третя фігура: гора, з вершини якої спершу тонкою цівкою збігала гірська річка, поступово розширюючись і перетворюючись на потужний водоспад. Бризки, майстерно сформовані синіми нитками, здавалися напрочуд реальними й неначе торкалися чобіт Данила.  

— Красиво, — тихо промовив він, затримавши погляд на блискучих нитках, що сяяли під світлом ламп.  

Данило вже переконався, що сучасне мистецтво здатне збурити мізки, але насправді не торкається його серця. Відчуття, що все це — не більше ніж шарлатанство, не покидало його, тож він ступив до останньої кімнати.

Одразу він побачив брата на протилежному кінці зали. Той розвалився на одному з пуфів і уважно розглядав експозицію посередині. Синє світло повільно переходило у фіолетову фазу, потім знову ставало синім. І хоча миготіння як такого не було, самі кольори відчутно напружували очі.

Посеред затемненої кімнати, у тьмяному синьо-фіолетовому центрі, височіла ще одна інсталяція, створена, здавалося, химерним розумом Павла. Данило вже досвідчено почав шукати споглядальні наліпки й здивовано побачив намальоване на підлозі коло.

По цьому колу треба було рухатися, щоб роздивитися експозицію з усіх боків. Данило кинув погляд на молодшого брата, який з радістю в очах жестами підказував йому ступити на коло. Приречено зітхнувши, Данило ступив на білу смугу.

Одразу у навушниках заговорив голос гіда.

“Коли Павло Дубенко відкрив листа, він був шокований прочитаним. В ньому була всього одна фраза.”

Навушники замовкли. Данило нервово потикав пальцем у них, зняв, протер і знову надів, але вони продовжували мовчати.
– Треба йти по колу, – пошепки сказав молодший, і Данило закрокував.

Нитковий хаос почав проявлятися, і поступово Данило побачив, як двоє людей, стоячи один навпроти одного, наче намагалися з’єднатися, злитися воєдино. Нитки хаотично, але впорядковано проходили з одного чоловіка в іншого.

“Не супереч собі, бо тебе достатньо”, – почулося в навушниках, і Данило в один момент прозрів. Один чоловік був повністю з синіх ниток, а інший – з фіолетових, і вони дійсно перепліталися, наче змії, перекочовуючи свій моток кольорових ниток в іншого.

Здивувавшись самому собі, Данило вже й без навушників міг зрозуміти суть експозиції: не супереч собі, а будь собою. Бо коли ти суперечиш своїй внутрішній натурі, ти перестаєш бути собою, а стаєш кимось іншим, втягуєш в себе чужі нитки, втрачаючи свої. Обійшовши експонат навколо, Данило м’яко присів на сусіднє крісло-пуфік поруч із братом.

– Круто? Га?! – запитав молодший.

Данило посміхнувся і кивнув.

– То ти мені дозволиш піти в художку?

Данило ще раз посміхнувся, але мовчав.

– Ти знаєш, що за ці інсталяції взагалі-то немаленькі гроші платять!? І взагалі, я міг би тебе і не питати! – молодший, враз змінивши благий настрій на підліткову лють, вдарив кулаком по кріслу, зірвався і вибіг з кімнати.

Данило посмурнів. Питання ВУЗу стояло вже досить гостро, і дійсно останнім часом суперечки на тему майбутнього молодшого виходили за всі межі. Майже кожного вечора вони сперечалися і сварилися. Данило розумів малого і пропонував йому як альтернативу оплатити окремо школу художню, але отримати гідну освіту та достойну професію — юриста, економіста, психолога, філолога. Щось, що буде мати реальну цінність у майбутньому. Підлітковий бунт братика здіймав бурі й урагани, але нічого іншого чути, окрім Вищого художнього закладу, він не хотів.

Сьогодні молодший сподівався показати Данилу своє майбутнє, те, що його може чекати. Визнання, гроші, слава. Але Данило побачив лише божевільні експонати дивного сучасного мистецтва.

Тільки ось цей Павло зачепив чимось. Данило дістав з кишені конверт і подивився на нього похмурими очима. Конверт, який він боявся відкривати.

– Всім вони з того майбутнього конверти надсилають, чи що? – сам себе запитав Данило і почав відкривати послання з написаною адресою його власним почерком, і датою - десять років від зараз.

В ньому був згорнутий в три рази листочок і примітка: "Данилові особисто".

Зненацька Данило розхвилювався і згадав всі експозиції безумного Павла. А що, якщо й справді це попередження? А що, якщо має статися щось страшне, і я маю цьому запобігти? Або навпаки, я сам себе через цей лист буду сварити. Або це спосіб відправитись у минуле і врятувати батьків?

– Ні, цього не може бути. А може? – і він розгорнув лист.

Там звичним паршивим почерком Данила була виведена одна єдина фраза: "Та відпусти ти вже його в ту художку."

Данило посміхнувся. Потім почав реготати на всі легені, що аж з сусідньої кімнати прибіг охоронець і попросив його вийти.

Данило, все ще регочучи, був вже випханий двома охоронцями з виставки на вулицю, де його зустрів насуплений молодший брат.

– Що з тобою? – мрачно запитав молодший. Данило схопив його за голову, як колись давно в дитинстві, і почав крутити волосся рукою. Молодший кричав і відбивався, аж поки сам не зареготав від захвату гри.

– То що тебе так розсмішило? – спитав молодший, коли вони трохи заспокоїлись.

– Та нічого. А які предмети там у твоїй художці взагалі викладають? – спитав Данило.

– Ти серйозно? – очі молодшого розкрилися ширше, і він радісно поліз в телефон на сайт ВУЗу. – Зараз знайду. Так ти серйозно? Я можу піти навчатися?

– Подивимось. Може щось і придумаємо. А математику там викладають?

– Креслення точно, – сказав молодший.

Данило загнув праву руку за спину і викинув за собою зім’ятий білий конверт..