Крапля в морі (ч4)
Лікарня
Людина міцно трималася за свою лінію життя, тож вже на в’їзді до лікарні у неї знову забилося серце. Санітари кілька разів ударили по грудній клітці, поки апарат не видав бажаний сигнал. Його янгола-охоронця ситуація взагалі не бентежила, він точно знав коли його підопічний мав закінчити фізичне існування.
Я байдуже оглянув приймальне відділення. Люди кашляли, кричали, стогнали, виливали на підлогу кров, сечу, піт, слину, блювоту. Замість того, щоб навчитися бачити енергію буття, людство обрало шлях сліпоти. Спершу вони самі відріклися від справжнього зору, а потім винайшли незграбні механізми, щоб бодай щось знову побачити. Нерозумні, обмежені, майже приречені. Я з полегшенням усвідомлював, що моя робота — далеко від Землі. Проте помітив, як роздратування спалахувало яскравіше, ніж будь-коли. Раніше я б не затримався на думці про людей і їхній хаос, але тепер ці істоти викликали в мені все більше незнайомих відчуттів і роздумів. Та часу для розмірковувань не було: події захоплювали мене, нестримно несучи далі.
Поки ми мчали на каталці, несправне колесо раптом заблокувалося з правого боку, й каталку різко повело так, що моя цінна крапля відірвалася від пораненого та приземлилася на червоній парасольці. На мить я застиг, але, придивившись, побачив, що парасольку тримала маленька дівчинка. Вона широко розплющеними очима дивилася на автоматичні двері, що закривалися за каталкою, і крутила парасольку в руках.
— Закрий, сонечко, тут же немає дощу, — нахилився до неї батько.
Дівчинці страшно, і вона ховається не від дощу, а від шуму інших: плачів, криків, стогонів. Як він цього не помічає? Але дівчинка слухняно закрила парасольку, й крапля відразу ж ковзнула їй на обличчя.
— А де мама? — запитала дівчинка, знову крутячи парасольку в руках. Її енергія створювала потужний вихор суму й страху, а сльози вже з’явилися, лише стримувані тонкою плівкою батькових слів: “З нею все буде добре”.
— Ви чоловік Марини? — санітар, важко дихаючи, підбіг до батька й схопив його за руку.
— Так-так. Як вона? — батько на мить відпустив руку доньки, і в ту ж секунду сльози дівчинки нарешті прорвалися.
Поки санітар щось пояснював, дівчинка вдарила ногою об підлогу, і її сльози змили мою дорогоцінну краплю вниз. Але дивом вона підлетіла в повітря, виконала дугу й плавно приземлилась на руку батька.
Скільки б я не подорожував, раніше це не мало для мене жодного значення. Мені варто було лише подумати, і я опинявся в будь-якій точці створеного мною простору. Але тепер зміна подій створювала враження, ніби я пройшов більшу відстань, ніж за все своє попереднє існування. Це починало виснажувати. Завдання — це не лише папірець із набором кодів, виданий в адміністрації. Це моє буття. Без нього янголу немає чого робити в цьому світі.
Тож я рушив за батьком, чия маленька дочка лише мигцем подивилася на нас великими сумними очима крізь проріз автоматичних дверей. Вона вже ридала, коли до неї схилилася медсестра. Її аура швидко наповнювалася розпачем, але для мене це більше не мало значення.
Жінка кричала, нібито народжувала не дитину, а цілу галактику. Її тіло вигиналося від неймовірної напруги, і енергетичні структури нагадували флуктуації народження нової зірки. Принаймні, саме такі патерни я не раз спостерігав у минулому.
Це завдання вибило мене з ритму вічності і створило ілюзію руху. Хотілося поділитися цими роздумами з колегами, знову побути на краю галактичного утворення. Подивитись на комети, що пролітають зі швидкістю світла. Хотілося випити кружку небесної кави й потеревенити з тими, хто справді розуміє, хто завжди підтримає гарною філософською бесідою. Але замість цього кімната була заповнена метушливими людьми і їхніми дивакуватими янголами-охоронцями. Більшість прискіпливо вивчала мої енергетичні потоки, а лише один уважно спостерігав за тим, що відбувалося на ліжку — його підопічний мав от-от з'явитися у цьому світі.
Люди завжди здавалися мені цікавим експериментом Творця. Хоча я мало його розумів. Більшість янголів та істот мого рангу лише поблажливо посміхалися і знизували плечима, так би мовити, коли мова заходила про планету Земля. У мене склалося враження, що ця цивілізація на краю Всесвіту — примітивна і мало розумна, недостойна особливої уваги. Але, потрапивши сюди, я все більше усвідомлюю, чому інші янголи обминали її стороною. Люди не просто нерозумні — вони геть далекі від основ буття. Сліпі, байдужі до світу, який їх оточує, і до болю хаотичні істоти. І ось тепер я починаю шкодувати, що саме мені дісталося це завдання.
Я зосередився на крапля і, ще раз перерахував частинки, кількість яких, звісно, залишилася незмінною, і відзначив, що крапля знову наситилась новими структурами й енергією: від шкіри батька, сліз дитини, червоної парасольки, а тепер — ще й поту породіллі. Невгамовна крапля знайшла собі новий притулок — на чолі вагітної.
— Тримайся. Я поруч. Я поруч, — примовляв чоловік, міцно тримаючи руку своєї дружини.
— А тепер ще раз, тужся! — командував лікар, чий голос лунав з-за простирадла, що розділяло їхні світи.
Моя крапля, що народилася з морських глибин одного з найстаріших океанів планети, зараз сяяла яскраво-блакитною аурою, вбираючи в себе свіжий піт. Її світіння було життєрадісним, що на мить змусило мене відчути неприязнь до процесу, який я зазвичай сприймав байдуже. Я відвернувся, вирішивши зробити паузу, і вийшов у коридор. Народження — це рутина безмежного космосу. Але чому моя крапля так захоплена цим моментом? Чому її приваблює зародження життя?
— Ще! Ще! Давай, кохана, ти впораєшся! — підбадьорював чоловік. Жінка стиснула його руку так сильно, що вона побіліла, але він не скрикнув, хоча його аура вибухнула яскравим жовтим світлом, що, мов блискавка, пронизало кімнату, відбилося від його янгола-охоронця і розчинилося у повітрі.
Я важко видихнув, ігноруючи зневажливі погляди інших янголів, і вийшов у коридор. Присів на лавку очікування, намагаючись зібратися з думками. До мене приєднався якийсь новий янгол-охоронець. Він легко потягнувся і простягнув руку.
— Габріель, — представився він, очікуючи на відповідь. Моя аура чітко вібрувала роздратуванням, тому такий жест від янгола цього світу здавався дивним.
— Вітаю, — відповів я коротко, не маючи наміру називати своє ім'я земному янголу.
— Ти не місцевий? — запитав він, прибравши руку й опустивши погляд; його усмішка враз згасла.
— Я тут у справах, — відрубав я і відвернувся, не бажаючи заводити знайомства чи тим більше тісніші зв’язки з дивними янголами цього світу. Чому він взагалі до мене підійшов?
— Допомога потрібна? — запитав він, почавши змінювати свій образ: його світлий плащ поступово став чорним і енергії враз потемніли.
— Тут так заведено, розумієш? — тихо пояснив він, підводячись, ніби виправдовуючи свій перетворений вигляд. Повз нас пройшла медсестра, тримаючи предмет замотаний у тканину.
Поруч у повітрі плив маленький привид. Він виглядав крихітним і незграбним, та якби не присутність охоронця, я міг би не помітити його. Габріель посміхнувся, побачивши малюка, і, вже в чорному плащі, обережно взяв його на руки, легенько заколисав, приспівуючи як колискову.
— Все буде добре. Я тебе проведу. Все буде добре, — тихо повторював чорний янгол, поступово розчиняючись у повітрі з дівчинкою немовлям на руках.
Дивна й абсолютно зайва процедура. Навіщо вдавати когось іншого, щоб супроводити підопічного на інший бік? Суцільний абсурд. Я був свідком досконалої, простої церемонії переходу на планеті Еоліна. Тамтешні істоти чітко усвідомлювали, що завершення біологічної оболонки — це не кінець, адже кінця життя, як такого, не існує. Їхнє сприйняття було також обмежене: вони не бачили енергетичних потоків і структур буття, але ніхто й не намагався влаштовувати їм маскаради. Коли їхній біологічний цикл підходив до завершення, янгол-охоронець брав душу за спільний енергетичний відросток, який з’єднував його з істотою, і вів її до наступного етапу. Без чорних плащів, прощальних слів чи зайвих обрядів. Просто перехід — як переступити галактику чи перейти дорогу, говорячи мовою людства. Народження і смерть — це поняття нижче вимірних просторів. Вони нічого не значать для Всесвіту, лише черговий процес, як дихати. Усе вічне: нічого не народжується і не зникає. Місцева зацикленість янголів-охоронців на цих ілюзорних процесах мене не дивувала — вона викликала в мені глибоке роздратування.
Крізь стіни я бачив, що крапля досі вбирає піт жінки і вперто тримається на її чолі. Невдовзі лікар з’явився з-під простирадла, тримаючи новонародженого хлопчика на руках. Люди в палаті заметушилися. Жінка верещала ще голосніше, ніж за мить до цього, проштовхуючи нове життя крізь себе.
— Чому він не кричить?! Чому не кричить?! Зробіть щось! — репетувала мати, розмахуючи руками. Її аура була тьмяною, вона втратила багато сил, але на неї раптово накотила чорна буря енергії, відроджуючи її зсередини, і від цього всі присутні, навіть янголи-охоронці, почали чхати. Янгол новонародженого стрибав від радості, плескаючи щойно створеними долонями, точно як маленька дитина. Такий контраст збивав мене з пантелику. Сліпота цих істот була вражаючою. Якщо янгол-охоронець радіє, то навіщо тривожитися? Дитя живе. Навіщо репетувати?
Метушня в палаті тривала ще кілька хвилин, поки маля нарешті не розплакалося, випробовуючи свої нові легені. Мати заспокоїлася, її чорний вихор розсіявся, і в один момент вона засвітилася яскравим білим світлом чистої енергії. Любов, усвідомив я. Це основа творіння. Хоча люди й обмежені істоти, та інколи вони можуть торкнутися енергії, що цементує весь Всесвіт.
— Я тебе люблю, мій маленький, — промовляла вона, обіймаючи сина.
— Я тебе люблю, — вторив їй батько, обережно тримаючи малюка за крихітні пальчики.
Мати витерла чоло рукою, і, звісно, захопила мою дорогоцінну краплю, що тепер опинилася на чолі цього писклявого новонародженого. Янгол-охоронець пильно подивився на свого підопічного, а потім зосередився на краплі.
— Це ваше? — спитав янгол, вказуючи на яскраву зелену краплинку, яка відтіняючи очі немовляти, світилася смарагдом.
— Моя, — невдоволено відповів я.
— То забирайте. Мені вона не потрібна, — роздратовано мовив янгол, обережно доторкнувшись до малюка з любов’ю.
— Я не можу.
— Як це не можете? Воно ж ваше? — вигукнув янгол з гнівом.
— За правилами експлуатації мені суворо заборонено доторкатися до об’єкта… до краплі… поки не буде нових наказів, — збрехав я, щоб покінчити з набридливою розмовою. Розповідати місцевим янголам про збій у своїх здібностях я не збирався. Але знов відправив запит до технічного відділу про допомогу на всякий випадок.
— І що мені з нею робити? — запитав янгол-охоронець. — Знаєте що? До біса. Я сам все приберу, — і він потягнувся до моєї краплі.
Я інстинктивно замахнувся на нього новоствореним кулаком, але, звісно, виходячи з моєї пошкодженої структури, рука пройшла наскрізь. Я був шокований лише один раз у житті, коли нова галактика несподівано перетворилася на окремий Всесвіт за секунду. Це було вражаюче — шок і захоплення, усі неймовірні емоції та відчуття водночас. Але зараз це було інше шокування. Я не міг доторкнутися до свого колеги, якщо так можна сказати. І в момент, коли мій кулак пройшов наскрізь, надійшло повідомлення від технічного відділу — порушень не знайдено. Як це не знайдено? А кулак? А цей довбаний янгол?
Застигши на місці, я спостерігав за янголом-охоронцем, і не встиг помітити, як немовля віднесли подалі. Увімкнули воду, і я кинувся до краплі, та вже запізно — вона вже встигла потрапити до місцевої системи каналізації.
Коментарі
Дописати коментар