На зустріч коханню

 

Анотація: Уявіть світ в якому час зупинився на всій планеті. Всі жителі Землі потрапили у нескінченну коротку часову петлю. І в полоні цієї зупинки часу опинилися двоє коханих, яких розділяє сотні кілометрів. Кожного дня вони долають неймовірні відстані, щоб побути хоч кілька хвилин в обіймах один одного.

Оповідання бере участь у конкурсі «Це все було» З нагоди 90 років із дня народження Василя Симоненка (1935-1963) і тому опубліковано у Віснику Міжнародний журнал та видавництво Склянка Часу-Zeitglas

Щойно цикл почався, Валерій стрибнув у машину і щосили натиснув на газ. Проїжджаючи повз хлопців, коротко махнув їм рукою і, петляючи поміж ям на розірваній снарядами дорозі, поїхав на захід. З командиром усе владнав ще після того двадцятого циклу на загальних зборах загону. Були й такі, що голосували залишитись “на нулі”. Ворог не зупинявся і деякі наші воїни хотіли залишитись — прикривати тили. А як тільки голосування завершилося, сів у машину й гнав останні чотири години циклу, наскільки вистачало сил. Але в той перший раз, звісно, не встиг до коханої — цикл перезапустився.

— Алло. А... ло... Ти... чу... єш... Алло... — близькість до позицій усе ще збивала зв’язок, але Валерій уже знав, що за хвилину він почує голос коханої.

— Алло, кохана. Я тебе чую.

— Так. Я тебе навіть бачу, — Оленька посміхнулась і застигла, розрізана різнокольоровими смужками на екрані.

— Вже не бачу, — сказала вона.

— Та нічого. Ти ж знаєш, що через годинку тільки зв’язок налагодиться.

— Знаю. Тож подзвониш опісля.

— Я вже їду.

— Я теж, — пауза, тихе дихання й спотворене обличчя коханої на екрані. — З дядьком Ігорем на автобусі, потім попутками.

— Як завжди, — він радісно посміхнувся і завершив дзвінок. Глянув швидко на відлік часу і вдавив педаль у підлогу.

Він їхав і думав навіщо світ запхнули у цю кляту нескінченну часову петлю і як з неї вибратись. Він дуже хотів знову відчути нормальний плин часу і мав вагому причину для цього.

Тим часом Ольга ходила між рядами автобуса, що вже від’їхав від Кракова кілька десятків кілометрів,  й посміхаючись, віталася з знайомими обличчями.

— Оленька, передавайте вітання своєму Валерчику, — сказала бабуся Надя й простягнула руку. Цикли її тривожили найменше — альцгемер беріг її від постійних повторень. — Як він там?

— Та в порядку, бабусю. Відпустку дали, — посміхалася Оля. Її слова змушували сусідів обертатися, але вони мовчки опускали очі й тихо заздрили бабусі. Адже та переживала не повторення дня, як усі інші, а лише час від часу виринала в реальність зі схованого хворобою мозку. Інші такого дозволити собі не могли.. Вони пам’ятали перші ядерні бомби від сусідів. Як палали їхні рідні та близькі, згоряючи у радіаційному пеклі, бачили пекельний відблиск гриба у сусідніх містах, чули їхні історії. Пам’ять про смерть у цьому новому світі залишалася з тобою назавжди.

— Оля, тримайся, встигнеш, — підбадьорила Марина, обіймаючи сина на сусідньому сидінні.

Оля тільки потисла їй руку. Вклонилася й пішла наперед до дядька. Не дійшовши кількох кроків, автобус різко зупинився, аж гальма заскреготіли.

— До дідька вас усіх… — пробурчав дядько вдивляючись у вікно.

На дорозі сталася величезна аварія. Кілька машин зіткнулися й уже палали. Дядько ще не встиг відкрити рота, як одна з автівок, обганяючи автобус на величезній швидкості, врізалася в згарище й миттєво зайнялася. Тільки зараз Оля роздивилася купу людей на узбіччі, які кричали, насвистували щось і махали руками.

— Гримери, — суворо сказала вона й розвернулася до салону, де налякані кілька десятків пасажирів дивилися їй через плече.

— Увага. На дорозі Гримери. Далі поїхати не зможемо. Треба вийти.

Усі українці. Усі їхали додому. Якщо не встигнуть до рідних, то хоч рідну землю руками відчують, своїм повітрям подихають у цьому циклі. Але щойно перші пасажири вийшли, автобус різко вдарило ззаду й почало штовхати в бік пожежі. Дядько вдавив на гальма, але це лише трохи сповільнило рух.

— Швидше! Швидше! — кричала Ольга, і люди похапцем почали вистрибувати на дорогу.

Ззаду вантажівка, з-під коліс якої виривався густий дим від спаленої гуми, штовхала автобус усією масою.

— Виходь! — вигукнув дядько.

— А ти? — Ольга вже стояла однією ногою на останній сходинці.

Дядько махнув рукою, знизав плечима й буденно подивився вперед. У його погляді Оля прочитала все: не вперше вмирати — не востаннє.

Оля зійшла зі сходів, і дядько відпустив гальма. Враз автобус врізався переднім бампером у згарище, а дядька відкинуло на лобове скло, яке розлетілося на друзки.

Оля відвернулася. Бачити смерть рідних і знайомих у циклі важко, але заспокоювала думка: завтра вони побачаться знову.

— Ставки ще не завершені! Шановні пані та панове! — гучномовець гримів польською мовою. — Робіть ваші ставки! Кількість смертей за сьогодні, за годину, за кілька циклів! Ми розпочинаємо серію розіграшів просто зараз!

Оля зробила собі в голові помітку: завтра цією дорогою їхати не буде. Гримери міцно трималися за свої розваги, і якщо вони роблять ставки на кілька циклів наперед — завтра тут буде більше глядачів і спеціальних хитрощів від організаторів "живих шоу".

Задзвонив телефон, і Ольга ввімкнула відеозв’язок.

— Гримери, кажеш, — чоловік почухав у бороду, уважно дивлячись на дорогу.

— Підете пішки? – спитав він. Ольга кивнула. — Будь обережна.

— Так і буде, — відповіла вона, махнувши рукою Марині, щоб та слідувала за нею разом з сином.

Пасажири автобуса розбрелися хто куди. Кілька людей з цікавості приєдналися до столиків на узбіччі, де сиділи Гримери. Інші пішли з Ольгою однією дорогою, ще кілька повернули назад. Не всі мали нагальну причину їхати додому саме зараз — можна було перечекати кілька циклів у Кракові.

— Співчуваю, — сказав чоловік, маючи на увазі дядька.

— Так. Завтра, певно, доведеться шукати інший автобус. Після такого дядько зазвичай кілька днів відходить.

— Як я колись після попойки? — засміявся Валерій, пригадуючи старе.

Ольга нарешті посміхнулася.

— Ти тиждень відходив. Пам’ятаєш? На іменинах хрещениці. В бані попарилися з кумом так, що ми потім вас двох відкачували цілий тиждень.

— Вісім днів, — уточнив Валерій із усмішкою.

— Точно. Вісім днів. Ти тоді клявся, що в житті більше так пити не будеш.

— Так і не п’ю. Тільки двісті грам фронтових раз на день, — засміявся чоловік, і Ольга дзвінко підтримала його сміх.

Гримери зі своїми "розвагами" залишилися позаду, але Ольга не відривала погляду від Валерія.

— Оля, — раптом серйозно сказав чоловік.

Вона напружилася. Від цього тону вона завжди чекала найгіршого: нової ракетної атаки, зомбі-апокаліпсису чи ще якогось лиха. Її серце стислося, і вона обережно відповіла:

— Так?

— Я хотів з тобою поговорити...

Він різко вивернув кермо, телефон впав на підлогу, і зв’язок обірвався.

Ольга швидко почала передзвонювати, але марно. Вона доторкнулася рукою до живота, потім спробувала ще раз і ще раз.

— Не бере? — співчутливо запитала Марина.

— Ні.

— Перезвонить. Все буде добре. — Марина замовкла, коли їх обігнала колона з чотирьох автомобілів. Вони мчали на великій швидкості з гучною музикою, різнокольоровими прапорами й написами, які стирчали з усіх боків. Від їхнього вигляду серце захоплювало від остраху.

— Божевільні, — сказала Марина й зі злістю плюнула їм услід.

— Вони просто отримали свободу і не знають, що з нею робити, — відповіла Ольга, і вони рушили далі.

Клята вирва на дорозі змусила різко звертати, дзвінок обірвався. Валерій потім намагався додзвонитися до Ольги вже три години поспіль, але марно. Часом, проїжджаючи селище чи місто, на екрані телефону з’являлися палички зв’язку, але щойно він натискав кнопку, з’єднання обривалося. Він лаявся, стиснувши зуби, і тиснув на педаль газу.  Об’їжджаючи аварії та забави божевільних Гримерів, які влаштовували криваві й жорстокі шоу прямо на дорогах країни, Валерій раз у раз поглядав на годинник. Відлік до кінця циклу стрімко зменшувався, і він починав нервувати.

Біля Вінниці знову з’явився зв’язок, і нарешті на екрані чітко проявилося обличчя Ольги.

— Ти як? — перше, що запитав він.

— Усе добре. Максима зустріла, пощастило.

— Максима?

Обличчя побратима з’явилося в кадрі, і Валерій розширив очі.

— Привіт, Квач!

— Ти? Звідки?

— Побачив знайому постать на узбіччі, подумав, дай підвезу.

— Макс! — вигукнув Валерій із захватом. — Я думав, ти десь в Америці на підготовці.

— Якраз повернувся до Львова напередодні заварухи.

— Нічого собі!

— Ага. Їхав до батьків у Київ, розумієш?

— Розумію, — кивнув головою Валерій.

— А тут дивлюся — знайома статура йде. По гальмах, а це Ольга. Каже, до коханого їде. Ну, думаю, підвезу.

— Київ в іншу сторону, — зауважив Валерій із усмішкою.

— Для своїх Київ там, де мені треба, — засміявся Макс і передав телефон Ользі.

— То що ти хотів сказати? — запитала вона.

— А ви де зараз?

— Виїжджаємо вже з Вінниці.

— Я вже під містом. Скоро зустрінемося й поговоримо, — сказав Валерій і завершив дзвінок вдивляючись у проїжджаючи повз машини вже з більшою уважністю.

Через п’ять хвилин вони стояли на узбіччі, спершись на автівку, і мовчки дивилися на годинник зворотного відліку. Макс поїхав, залишивши їх удвох, а вони все дивилися, як спливає час, такий короткий, відведений лише їм.

— Пів години, — тихо сказала Ольга.

— Нічого. Головне, що це наші з тобою півгодини.

Вони стояли, обіймаючи один одного, і дивилися, як сонце несміливо торкається горизонту за яке вже не зайде.

— То що ти хотів сказати? — нарешті запитала вона.

— Я хотів запропонувати ім’я, — сказав він, ніжно торкнувшись її ледь помітного живота.

— Може, не треба? — вкотре спитала вона.

— Я знаю, ти не віриш, що все скінчиться. Але колись ці кляті повторення одного й того самого дня…

— Всього дванадцять годин.

— Дня, годин, циклу — немає різниці. Колись це завершиться, і він з’явиться на світ.

— Або вона.

— Або вона, — м’яко посміхнувся Валерій.

— Кажи вже свою ідею, — Ольга розвернулася до нього й подивилася прямо в очі.

— Якщо це буде хлопчик, давай назвемо його Дмитро.

— На честь батька? — Ольга погладила його щоку й схвально кивнула.

Потім підняла його підборіддя й тихо запитала:

— А якщо дівчинка?

— А якщо дівчинка, то хай буде... — і цикл знову перезапустився.

Валерій випростався в окопі в повен зріст, не боячись нічого. Ворогу також потрібні секунди, а то й хвилини, щоб адаптуватися до змін. Ці хвилини він використає з користю. Швидко пройшовся знайомим маршрутом, сів у автівку і набрав кохану.

— А якщо буде дівчинка, то хай буде Любава.

— На честь кого це? — запитала Ольга.

— На честь нашого з тобою кохання, — сказав Валерій, але Ольга вже його не чула. Зв’язок обірвався як завжди.

Валерій широко й радісно посміхнувся, вдавив педаль газу і, як і всі 360 циклів до того, вирушив назустріч своєму коханню.