Cherchez la femme (Шукайте жінку) - Віртуал

 

Віртуал

Спускаючись до середнього рівня, браслет видав попередження про вхід у потенційно загрозливу зону для індивідуума. Можливість втрати органів або зламу чіпу була меншою, ніж на нижчих рівнях МегаСіті, проте все ж існувала. Безпека для верхників мала чітко визначену межу.

Червоні зони віртуалу надто небезпечні, якщо не мати підтримки. Кандидатура мого старого друга Льошика на роль помічника була найкращою. Я звернув до нижніх рівнів і неквапливо спускався вулицями, залитими штучним світлом передранкового міста. Промені сонця майже не досягають до вулиць мого дитинства.

Я задумався і випадково врізався у чоловіка.

— Вибачте, — машинально промовив я, подивившись людині в обличчя, і одразу відсахнувся. 

Замість голови у нього була слоняча пика. Той, притримуючи свій капелюх хоботом, нахилив голову і пішов далі. Я вирячився на нього, кліпаючи очима. Проте галюцинація не проходила: його маленький рожевий хвіст ковзав у такт крокам. Найцікавіше те, що ніхто, крім мене, з перехожих не помітив цього дивного, явно віртуального образу. «Віртуальна реальність вже не така віртуальна», – подумав я знов, і сплюнув на землю. Можливо Браслет таки мав рацію про перевищення рівня жирів у організмі.

Льошик завжди сидів у задній частині просторої кімнати студії, обмотаний трубками і проводами, що тягнулися довгими зміями від шолома до підлоги. Десятки людей в кріслах блукали у віртуалі під його пильним наглядом. Спеціаліст з небезпечного занурення – так його називали на порталі розваг.

— Бізнес процвітає? — спитав я, коли його очі нарешті відкрилися. Бліде обличчя з великими мішками під очима розплилося у щасливій посмішці.

— Твоїми молитвами. Чи, може, молитвами віртуальним богам. Але яка сьогодні різниця? — відповів він, не встаючи; постійний контроль над браслетами його клієнтів не давав йому можливості повністю від’єднатися від системи. Він, певно, єдиний у світі, хто може одночасно існувати у двох світах – реальному і віртуальному. Штучний мозок став його благословенням. Чи прокляттям. На це питання навіть він не знав точної відповіді.

— Лог. Три хвилини. Відкачка, — промовив він роботичним голосом, і один із його відвідувачів раптово здригнувся. Противна рідина блювотного кольору потекла по трубці від його тіла у резервуар.

— Куди сьогодні? — спитав він.

— Червона зона. Бар Кракен.

— О, цікава місцина. Можу гарантувати п’ятнадцять хвилин, не більше.

— Раніше була година.

— Посилили контроль над чесними людьми, — саркастично додав він, — Програми пошуку й виявлення незаконного підключення носяться туди-сюди по віртуалу, як пси, зірвані з ланцюга.

— Часу вистачить, — подумав я і зайняв вільне місце.

Гул підключених машин і важкий, кислуватий сморід охоплював свідомість, проте за мить я мав відчути зовсім інші запахи та звуки.

— Три хвилини. Відкрита лінія. Лог. Тридцять сім, — сказав робо-Льошик вголос, а потім звернувся до мене:

 — Тільки не затримуйся там.

— Ти ж знаєш, що час там йде інакше.

— Знаю. Проте нові протоколи безпеки дійсно драконівські.

Браслет одразу видав попередження на нано екрані, а потім різко залив мій зір червоним. Проте, маючи право повністю вимикати браслет на дві години раз на тиждень, я ним скористався. І слухняна машина поневолення відключилась. Перед очима миттєво закрутилася калейдоскопом образів і кольорів. Пікселі м’яко огорнули мене і розчинили мою свідомість в віртуалі. Я відчув як втрачаю контроль над тілом і лечу крізь різноколірний вихор. Через секунду я опинився у стартовому терміналі. Занурення з шоломом звісно не викликало неприємних відчуттів. Одразу зайти до Червоної зони навіть із вимкненим браслетом було неможливо. Проте, знаючи кілька обхідних шляхів, потрапити туди було не складно.

Я обрав звичну форму входу у віртуал – секс-клуб «Полуничка». Маленький квадратик з назвою розширився до розміру дверей перед очима. За ним почала лунати музика, стогін, а в повітрі відчувався аромат свіжої полуниці – фірмовий знак клубу. Зробив крок уперед. Обернувся і переконався, що отвір поступово зменшується і зникає позаду, як і має бути.

Щільність оголених тіл була приємним знаком: чим більше людей, тим швидше можна пройти непоміченим. Я рухався повільно, посміхаючись, оглядаючи привабливі віртуальні образи відвідувачів. І на відміну від уявлень більшості маргіналів, люди вибирали не лише стрункі та підібрані форми для свого образу. Тут були й товсті з кількома згорнутими пластами жиру на животі, й мультяшні персонажі, коротконогі, інваліди, лисі, з обличчями монстрів японських демонів чи нейрокатоличних святих.

Оминув основну залу, залиту ріками алкогольних напоїв і змішаними запахами поту, сексу, наркотичних речовин, тютюну та ще з безлічі різноманітних ароматів. Вийшов через чорний хід і опинився у темному тунелі з безліччю дверей. Темно-сині стіни тиснули, а червоний килим, що простягався в нескінченність, скручувався і вигинався, мов змія. Треті двері справа – залита сонцем галявина осліпила очі. Проте я швидко адаптував зір, пройшовши повз мирно щипаючих траву овець, напівголих коханців під деревом і байдужого старого пастуха – вічного спостерігача за порядком на Хіппі-полі.

Двері. Коридор. Другі зліва. Нейрокатолицька церква.Величезна будівля, де по обидва боки проходу схиляли голови й коліна віруючі. Стеля губилася в тьмяному блакитному освітленні, що розчинялося в темряві високо над головами. Окрім живих ікон, над кожним із прихожан висів персональний віртуальний янгол. Його цифрова структура повільно рухалася вздовж тіла, закручуючись у химерні візерунки — унікальні для кожного. Казали, що в цих візерунках зашифровані особисті коди безсмертя душі. Але в такі байки я не вірив.

"Все є Господь. Він створив і реальність, і віртуальність. Душа вища за технології, створені людиною; вона проходить крізь невидимі нитки буття і пронизує віртуальний світ з тією ж благодаттю, що й реальний."

Я сковзнув за одну з ікон і знов опинився в коридорі з безліччю дверей. Тепер кожні двері мали позначення рівня безпеки: червоним – заборонені для користувачів браслетів, синім – дозволені, а інші кольори вказували різні рівні доступу між крайніми варіантами. Вся справа була у програмі доступу, яку мій геніальний Льошик зі штучним мозком створив давним-давно – індивідуальний патч доступу до будь-якого рівня віртуалу.

Я запустив програму. Переді мною виникла яскрава стрілка напрямку. Пройшовши десятки дверей з обох боків, стрілка нарешті зупинилася біля потрібного проходу. Це був Клуб Кракен – клуб-мрій у місті мрій. Місце, де дозволено все і навіть більше, без обмежень. Червоний напис зажеврів при моєму наближенні. Я натиснув на ручку, і зробив крок уперед.

<<<Попередня частина                                                                                       Наступна частина>>>