Cherchez la femme (Шукайте жінку) - Мішель

 

Мішель

Карта була проста й доволі детальна. Пройшовши тим самим коридором, знову пірнув у нескінченний потік віртуальних світів, нарешті опинився в пустелі. Сонце викувало стільки світла, що воно обпікало зсередини, і я швидко налаштував параметри — відчуття від світу стали більше не фізичними, а скоріше умовними, ніби віддаленими тінями.

Йшов у тиші, що була глухою, як сама пустка. Вдалині з'явилася форма — на межі міражу. Древній храм у вигляді піраміди, покритий золотими пластинами, засліплював мене навіть після адаптації зору.

Проте, коли я зайшов усередину, атмосфера вторила будь-якому клубу у віртуалі, хіба що в іншому інтер'єрі.

— Що будете? — запитав загорілий, стрункий бармен з чорною головою собаки. 

— На ваш смак, — відповів я і вже почав шукати її — ту, яку мав знайти, серед хаосу і вигадок.

— Фараонове сім’я, — бармен поставив переді мною білий густий напій.

Тут було тихо, майже порожньо, як у забутому світі, і це полегшувало місію. Я оглядав стіни, де вирізьблені ієрогліфи виглядали, наче з іншого часу. Хоча вони були мовчазними, в них було щось живе, що манило до себе.

Нано екран підбирав із натовпу обличчя, порівнюючи їх із зображенням Мішель у базі. Але раптом — збій. І ось вона, не Мішель. Брюнетка. Що переслідувала мене з самого кабінету пана Шежковича. Тільки тепер її очі стали іншими, кольори яких не було в реальному світі, а чорне волосся заплелося в дивний узор. Вона була в елегантній тозі, що огортала її, як таємнича суть.

Я відвернувся, прагнучи побороти хвилювання, бо її образ викликав у мені не лише збудження, але й відразу. Я не міг зрозуміти чому. Запустити перевірку організму не було змоги — браслет відключено, а чіп мав лише обмежену силу. Мої думки не відривались від неї, і несподівано моє тіло відгукнулося на її присутність.

— Вштирює, чи не так? — пробурмотів бармен, і я поглянув на нього. — Фараонове сім’я. Одразу все підіймає, бо натуральне, — сказав він, пояснюючи, і мене знудило.

Миттєво кинув очі на брюнетку я побачив, як вона сховалась за ширмою в кінці залу. Кинув кілька кредитів бармену, щоб йому пусто було, і побіг слідом за підозрілою.

В очах запаморочилося. Різко зупинився і притулився до стіни. Аромат лаванди, м'яти і якихось дивних трав обпік мої ніздрі. Це не був звичайний запах — він ворушив серце. Тіло встигло знову здригнутись, і раптом, як у старих мультфільмах, я відчув, як під ногами відібрали землю. Мене огорнула дивна пара. Все змішалось перед очима і я потягнувся подумки до чіпу, намагаючись заблокувати це сприйняття. Я не міг ворушитись, не міг зосередитись. Вуха огортав хаотичний гул, що як злива залив усе навколо. І раптом я втратив свідомість.

Коли прийшов до тями, переді мною схилилася та сама брюнетка. Її губи торкнулися моїх, і цей поцілунок був не просто дотиком. Він був обітницею.

— Підемо в затишне місце? — я обхопив її шию і хотів продовжити поцілунок, віддаючись моменту. Проте вона різко відштовхнула мене і дала ляпаса.

— Чого? Ти ж перша почала? — спантеличено запитав я, і раптом згадав.

Дія дивної речовини приспала мене. Брюнетка мене насправді не цілувала. Вона лише нахилилась, щоб перевірити, чи я прийшов до тями. Клята фантазія домалювала пікселі, і ось я вже не романтичний хлопець, який шукає прекрасну незнайомку, а повний дебіл, який цілує всіх підряд.

— Залиш його, — сказав жіночий голос відбиваючись луною по залу.

Тільки зараз я помітив, що лежу на кам’яній плиті в яскраво освітленому приміщенні. Всі стіни були списані ієрогліфами, а переді мною стояв неймовірних розмірів золотий саркофаг. Його охороняли з обох боків дві статуї: одна з головою чорної собаки, інша — з головою яструба. Брюнетка миттю встала і покрокувала в бік голосу. Я потрусив головою і сів.

— Мішель? — запитав я наосліп.

Миловидна молода дівчина вийшла з тіні статуї і наблизилася. Спираючись об саркофаг, вона підняла підборіддя вгору.

— Звідки ти… — почала було вона, проте я її м’яко перебив.

— Це було занадто просто, – сказав я оговтуючись.

— Ну, розкажи мені про свої здогадки, Шерлок Голмс.

— Хто? Втім, неважливо.

Я сів, обтрусив свій костюм і відчув себе професором в університеті. Ось аудиторія з наочними матеріалами в інтер’єрі, ось молода недосвідчена студентка, що дивиться на мене, наче у свої сімнадцять знає життя краще за всіх. Я навіть машинально почесав свою сиву бороду, якої звісно не було. Окинув оком її тонку привабливу статуру і почав свою лекцію.

— Я думаю ти випадково натрапила на документи в кабінеті батька. Побачила що у нього є Чорний доступ і відправилась шукати інформацію по віртуалу. Натрапила звісно на теорії змов де Чорний доступ визначають не просто робочою програмою ТехКорп для створення безпеки у віртуалі а як загрозу. Потім одне за інше і дійшла до найпопулярнішої теорії змови - Код Цивілізації. Маячна не гірше інших.

— Він має той самий код, — вона знизила голос.

— Так чи ні — це вже не моя справа. І не моя відповідальність. Ти вилила на батька всі свої підозри,  ви посварилися. Ти, певно, вирішила дістати цей код власними методами. Віртуал уже давно гуде про цей код Цивілізації, а деякі навіть називають його більш екстравагантно — "кодом Бога".

— Кодом Творця.

— Творця, Бога…І ти чкурнула у віртуал шукати відповіді на глобальні питання людства. Так?

— Це не пояснює, як ти мене знайшов.

— І це було не важко. Брюнетка, — я вказав на чарівну німу, що сиділа по той бік. Вона підняла на мене гнівні очі, з яких посипались іскри.

— А вона до чого?

— Матері в тебе не було, — сказав я, і її погляд різко піднявся. — Охолонь. Я переглянув основні дані твоєї біографії. Секретарка була єдиною жінкою, яку ти бачила найчастіше у своєму житті. Пан Шежкович постійно затримувався на роботі, а, ймовірно, навіть майже не виходив з кабінету. І секретарка, очевидно, стала тією, хто доглядав за тобою, розмовляв, втішав. ЇЇ образ міцно закріпився у твоїй голові, і потрапивши сюди, ти ніби створила її проєкцію, куди б не ступала твоя нога. Для безпеки. Для відчуття дому.

І брюнетка прямо на моїх очах розпалася на пікселі і зникла. Я таки мав рацію.

— Все так і не так одночасно.

Я підняв питально брову.

— У мене дійсно не було матері в традиційному сенсі. Проте Мара, та сама брюнетка, не зовсім татова секретарка.

Сперечатися з нею не було сенсу. Я вже планував наступні кроки. Дати знак Льошику, щоб він під’єднався і почав відстежувати її місцеперебування по чіпу. Це було небезпечно як для мене, так і для дівчини, проте цей цирк треба було завершити вже давно.

«Є контакт», — підтвердив Льошик напряму в чіп, і робота почалась. Треба було її затримати.

— Секретарка, коханка. Яка в біса різниця? — почав я.

— Ти мене не зрозумів, Шерлок.

Вона замовкла і почала повільно підходити ближче. Хто той клятий Шерлок? Дуже хотілось зараз вимкнути систему пошуку, проте я був надто зайнятий, тримаючи канал з реальним світом.

— Поясни, — сказав я і розвів руки. — Давай, дівчинко, навчи професора.

«Десь на нижніх рівнях», — сказав Льошик. — «Звужую пошук.»

— Я пішла з дому місяць тому в реальному світі. Тут пройшло вже пів року, — вона рухалась повільно, інколи здавалось, дуже повільно, наче картинка віртуалу почала гальмувати.

«Льошик?» — я нервово запитав допомоги друга.

«Чекай. Дуже важко. Не розумію», — відповів він. 

— Тут час йде інакше, — задумливо мовила вона.

— Це всі знають, — я намагався виглядати спокійним. Льошик мовчав.

— Тут можна провести все життя, поки там в реалі твоє тіло лише місяць пролежить у кріслі, — сказала Мішель.

— До чого ти ведеш?

— Ти не думав ніколи про безсмертя, Шерлок?

— Цифрове? Це неможливо. Ми можемо занурюватись у кодовий світ, але не можемо залишитись назавжди. Помирає твоє тіло — помираєш ти.

— Ти готовий поставити на це своє життя?

Божевільна. До чого вона клонить?

— Мішель, свідомість залишена у віртуалі поступово згасає. Тридцять років, максимум п’ятдесят і все, ти помираєш і тут. Це вже доведено, — сказав я і знов дав запит Льошику.

— А якщо твоє тіло теж стане віртуальним? — Мішель звузила очі і почала підходити ближче.

«Тікай!» — закричав Льошик так, що заклало вуха.

«Що?» — перепитав я.

«Вшивайся звідти!» — крикнув Льошик, і зв’язок з ним обірвався.

— Насправді я не зовсім донька пана Шежковича, — сказала Мішель і стиснула мені плече. Різкий, пронизливий біль прорізав руку, і я закричав. Спробував вирватися, вислизнути з її залізної хватки, але марно.

Картинка почала дробитися на великі пікселі, крутитися навколо очей. Мене захитало і почало нудити. Знову той дивний пар, що нещодавно вивів мене з рівноваги. Я відкашлявся, проте в якийсь момент нарешті відкрив очі у квартирі друга.

— Ти як? — запитав Льошик, проте я не відповів. 

Перехилився через крісло, і фараонове сім'я, чим би воно не було, вивернулось з мого шлунка білою масою на підлогу з кабелями. Дроїди-прибиральники миттєво заметушились і почали виводити смердючу рідину. Я не міг повірити в те, що відбулося. Вперше за все моє життя я побачив, як віртуальна матерія опинилась в реальному світі.

— Почекай, — слабо сказав я.

— Що? Ти як? Ти в порядку?

— Зупини їх, — сказав я голосніше, і Льошик відігнав дроїдів. — Проаналізуй це.

Я вказав на блювотиння.

— Ти поїхав дахом? — Льошик був готовий до всього, але аналізувати блювотину друга в його розумінні було занадто.

— Вір мені.

Він скептично оглянув залишки білої речовини, взяв зі столу якусь пластмасу, підібрав блювотиння і підійшов до свого дроїда-помічника. Наказав зробити аналіз.

— І на ДНК, — вже більш нормальним голосом сказав я, встаючи з крісла.

Льошик не сперечався.

— Думав, ти не виберешся. Ще хвилина — і все. На тебе почалася дика атака. Я ледь відбився. Тебе не зібрали б найкращі трансплантологи верхників, — сказав Льошик і вмостився на свій звичний трон. Дістав з морозилки морозиво і протягнув мені ванільне, собі лишив фісташкове. Наша маленька радість ще з дитинства.

— Ти знайшов її?

— Так. Тільки ти мені не повіриш, — сказав він і показав збережені дані. Тіло Мішель знаходилось під землею. Набагато глибше за тунелі метро, набагато глибше за перші вкопані бункери. Метрів з триста, якщо вірити локації на наноекрані.

— Трясця! І що мені тепер робити?

<<<Попередня частина                                                                                      Наступна частина>>>