Cherchez la femme (Шукайте жінку) - Кракен

 

Кракен

Кракен створено як данина проваленому проєкту “Гаваї-резорт” — спроба побудувати підводний рай для туристів на глибині близько чотирьох кілометрів. Конструкції фундаменту досі залишаються прикрасою океанічного світу республіки Гаваї. Проте після створення чіпів все менше туристів бажали відчути реальність на дотик.

Підсвічена темрява водної товщі зверху створювала справжню океанічну атмосферу. Але для творців Кракена цього було замало – вони підійшли до справи з особливим завзяттям. Океанська живність, що періодично спливала в освітлені зони, давала відчуття глибини. Скляні стіни і стеля нависали над тобою змушуючи відчувати всі шість кілометрів віртуального океану. У центрі клубу, в акваріумі висотою в десять метрів, мешкав масивний рожевий кракен. Його сюрреалістичний образ не просто приваблював, а й збурював розум доповненою реальністю. Підійди ближче, і доторкнись до скла – і ось ти вже в його свідомості, дивишся на світ його очима.

Повз мене ковзнула знайома постать — брюнетка в обтислому платті. Я мимоволі обернувся, вловлюючи знайомий аромат парфумів, і пішов за нею. Але щойно наздогнав, вона різко штовхнула мене і скривилася з відразою.

Її червоні очі, схожі на котячі, раптово розширилися до неприродних пропорцій. Я мимоволі здригнувся. Здавалося, вона була схожа на секретарку замовника… Але її погляд і дивна поведінка змусили мене зупинитися.

Я відступив на півкроку й чемно перепросив.

— Ми знайомі? — запитала вона, насторожено дивлячись на мене.

Я невпевнено кивнув. Її вираз обличчя змінився — вона ніби щось пригадувала.

— Пане Руслан?

— Так, — відповів я, здивовано посміхнувшись через раптову зміну її тону. — Ми бачилися нещодавно.

— Так, звісно… — Її зіниці на мить затягнуло білястою плівкою, і вона легенько здригнулася. Потім знову зосередилася на мені. — Хто ви?

— Я… — почав я, але вона не дала мені договорити:

— Мене не цікавлять нові знайомства, — сказала вона, різко розвернулась і пішла.

Спантеличений побаченим, я застиг на місці. Вона точно мене впізнала, але лише на секунду, а потім наче якийсь цифровий Бог переписав її сприйняття, і вона повернулася до попереднього стану. Але чому мене до неї так тягне?

Я ковтнув неприємну слину і почав шукати Пібоді. Найімовірніше, він вмостився у своїх звичних апартаментах за кулісами сцени – туди я й попрямував.

Сьогодні в клубі була особлива вечірка. Навколо акваріума розмістили столи, де подавали свіжих русалок у різних соусах. Ціле тіло океанічної істоти офіціанти-дроїди розрізали на акуратні шматочки просто перед клієнтами й подавали у вишуканому оформленні. Запах свіжої риби й, чомусь, курячого м’яса неприємно вдарив у ніздрі й ледь не збив мене з ніг. Я налаштував рецептори сприйняття й, намагаючись не дивитися на стіл, пройшов повз якнайшвидше.

Знаючи Пібоді, я звернув на алею задоволень і повільно рушив уздовж стилізованої під печеру вулиці, де в гротескно освітлених нішах розташовувалися кімнати усамітнення.

Жовте, мов несвіжий віск, волосся губилося серед сплетених тіл. Все змішалося – обличчя, руки, вигини спин, рухи, що не мали ні логіки, ні сенсу, крім єдиного – стати частиною цієї хаотичної структури, злитися в одному спазмі.

Хтось здригався, ніби від легкого електричного розряду, що пробігав по шкірі, або просто від нетерплячки. Його пальці ковзали в повітрі, шукаючи, куди вчепитися, щоб увірватися всередину цього танцю. Я вже хотів відвернутися, коли з хаосу випірнула голова Пібоді.

Він посміхався. Надто широко, надто правильно, так, ніби цей вираз обличчя був лише запрограмованим макросом. Він неквапливо протиснувся крізь чужі тіла, цілував тих, хто траплявся на його шляху, а його пальці блукали по їхніх спинах, ніби скануючи поверхню для зчитування даних.

— Вина? Чи чогось міцнішого? — запитав він, коли ми перемістилися в сусідню порожню печеру. Я похитав головою.

— Чим завдячувати доброму другові?

Другу. Еге ж. Тільки кредити з багатьма нулями твої друзі. особливо ті, що закидував йому на рахунок за інформацію.

— Код цивілізації. Чув про таке?

— Щось із постапокаліптичного, ні?

— Ні. І, поки ти не спитав, до нейрокатолицизму це теж не має значення.

— Ходили чутки про культ анархістів на задвірках Червоної зони. Закину карту тобі в чіп.

— Дякую. Ще одне питання.

Він засміявся, мов задоволений кіт, у передчутті свіжої порції відбірного м’яса.

— Не нахабній. Це має входити у вартість послуги, — роздратовано сказав я.

Пібоді задумався і кивнув головою. Я показав йому фото Мішель і попросив перевірити систему спостереження клубу. Він пробив базу й видав кілька відеороликів, на яких чітко було видно дівчину. Вона заходила до Кракена якраз після зникнення, провела там не більше години і, супроводжувана знайомою мені брюнеткою, вийшла через вхідні двері. Далі її відстежити було неможливо.

Я рвонув з місця і ринувся в зал, але марно. Таємнича брюнетка вже зникла з радарів, як і Мішель. Зв’язавшись з Льошиком, попросив перевірити надану Пібоді локацію і проклав маршрут. 

— Ти як? — неспокійно запитав він.

— Все нормально, а в чому справа?

— Не знаю, — він замовк, а потім невпевнено продовжив: — Ти ж у Кракені?

— Так.

Льошик не був із тих, хто панікує без причини, але зараз його голос тремтів.

— Кажи як є, — попросив я.

— Просто твій сигнал… Він… як тобі сказати, — зробив паузу. — Він декілька разів скакнув.

— В сенсі?

— Наче ти був у декількох місцях одночасно в одну мить. Я бачу твій лог в Кракені, а потім раптом — ти в іншому місці, а потім знову пеленг клубу.

— Не розумію.

— На мить твій чіп висвітився в реальному світі на поверхні, десь у районі 31-го поверху.

Я не знав, що сказати. Кредити і віртуал… А ще до девізу треба тепер додати – божевілля.

<<<Попередня частина                                                                                      Наступна частина>>>