Cherchez la femme (Шукайте жінку) - Пітер

 

Пітер

Кабінет він собі вибрав у стилі старих дев’яностих позаминулого століття старої Америки, країни якої зараз на карті не існує. За запиленим і заваленим паперами столом сидів сивий чоловік і крутив у пальцях склянку з залишками віскі. Аромат міцного одразу вдарив мені в ніздрі, і я блаженно посміхнувся. Пітер теж посміхнувся мені як старому товаришу, і налив склянку. 

— Як себе почуваєш? — звернувся я, оперуючи до поступової втрати свідомості у віртуальному світі. Цифрові копії — відбитки реальності, розчинялися у нулях і одиницях повільно, проте невпинно.

— Років з двадцять може і проживу, — тяжко видихнув преподобний. Дароване йому верхниками за невідомі послуги віртуальне життя мало межі. І на щастя чи на жаль, така доля спіткала кожного після смерті. Вірт не відрізняв тебе за тяжкістю гаманця, лише за силою твоєї свідомості.

Я видав йому всю інформацію, яку мав на сьогодні, і вмостився зручніше в старому потертому кріслі. Скрипіння шкіри нагадувало кабінет пана Шежковича.

— Код Цивілізації? Ха! Стара байка ще найперших віртуалів. Коли ти тільки був у яйцях свого бездарного татуся, вже ходили такі плітки по віртуалу.

Я розвів руками.

— Технології розвиваються, проте люди ті самі, — видав я його улюблену фразу.

— Саме так, — він крякнув і зробив останній ковток. Наповнив склянку знову і продовжив. — Ще перший класик фантастики нашої епохи Олександр Журавель писав про таку можливість. А фантасти — це пророки будь-якої епохи. Ти ж пишеш ще свої оповідки?

Я кивнув.

— Роблю сюжетні замальовки на порталі розваг.

— Це там, де ти можеш вибрати героя і відчути історію крізь його персонажа? Мд-а. Я ще пам’ятаю старі класичні електронні книжки. Коли очі болять від стрибання по екрану, коли текст малює картинку в голові.

— Старі добрі часи, — сказав я і посміхнувся.

— До справи, — він випростався і продовжив. — Не знаю, що торочать зараз молодь, стрибаючи по тому віртуалу, як ті кози по горах, проте раніше ходили чутки. Дивні чутки.

Я нахилився ближче.

— Одного хлопця перенесло з його крісла віртуалу з квартири у відкритий океан. Його тіло знайшли розтерзане морськими тваринами і птахами через кілька днів маленьким рибацьким судном.

Я округлив очі.

— А ще казали, — він запнувся, але потім невпевнено продовжив, — Ти ж знаєш рожевого кракена у клубі «Кракен». Той, що бовтається у власному супі посеред приміщення?

— Звісно.

— Казали, що до Кракена в тому акваріумі плавала ненормальних розмірів акула, спеціально створена для клубу програмістами. Зелена акула. І одного дня вона просто зникла. І деякі пліткарі торочили, що її відловили десь в Тихому океані. Проте ні доказів, ні відеоматеріалів, звісно, ні у кого не було. Тоді клуб хутко перейменували у «Кракен» і замовили нову тваринку для себе. Про акулу швидко забули.

Я сидів і пітнів. ДНК древнього єгиптянина так само ймовірно потрапило до нашого світу, як і та зелена акула.

— Але як це можливо?

— Ти технологічно питаєш? — Пітер підняв брову.

— Звісно ні. Тобто так. Просто як це взагалі може бути? Віртуальний світ — це лише відображення нулів і одиниць, які бігають по чіпу, поки ми умовно спимо. Чіп стимулює різні ділянки мозку, і так ми можемо відчувати і бачити віртуальний світ як реальний. Проте це лише нулі і одиниці. Як?

— Свідомість — штука досі незбагненна, синку. Спочатку ти маєш поставити питання: а чи реальний світ такий уже й реальний?

— В сенсі? Пітере, це якась нісенітниця. Матеріальний світ — це світ, де вирує матерія. Там живемо ми, наші біологічні тіла. Там ми вмираємо.

— А якби не треба було вмирати? — знайомий голос вдарив сильніше за електричний струм. Мішель увійшла в кабінет і підійшла ззаду. Я обернувся.  Вона м’яко поклала руку мені на плече.

— Вибач, синку, мені обіцяли, що я повернуся, — сказав Пітер і відвернувся.

— Це ж неможливо, — сказав я Мішель. Знайома наркотична пара огорнула мене. Я втратив свідомість.

<<<Попередня частина                                                                                      Наступна частина>>>