Cherchez la femme (Шукайте жінку) - Код Цивілізації

 

Код Цивілізації

Коли я, нарешті, прийшов до тями, опинився в тому ж єгипетському склепі, де ми вперше зустрілися з Мішель. Тільки інтер’єр змінився, і людей стало більше. Брюнетка Мара з діловим виглядом вдивлялась в один з безлічі голо-екранів, що майоріли блакитним освітленням, відкидаючи химерні тіні на стіни з ієрогліфами. Мішель підійшла до мене і перевірила зв’язки. Я був прикутий до вертикального крісла. Численні трубки, приєднані до мого віртуального тіла, чавкали і булькотіли, намагаючись закачати поживну речовину.

Мішель подивилась мені в очі й сказала:

— Вітаю, Шерлоку.

— Та хто такий цей Шерлок, трясця?!

— Посередній детектив з давніх книжок. Не зважай.

— Мішель, закінчуй цей цирк. Батько тебе вже зачекався.

— Неуважний. Я ж казала, я не зовсім донька пана Шежковича.

— То хто ти?! — нарешті випалив я.

Вона відійшла на кілька кроків назад.

— Я проєкт ТехКорп. Штучний інтелект, який роками вивчав людей у віртуальному світі.

— Навіщо?

— Заради безсмертя, дурнику! Заради утопічного безсмертя, — її «дурнику» прозвучало награно і фальшиво. 

Мара підійшла до неї і щось шепнула на вухо. Мішель відвернулась і поглянула на монітор. Після кількох незрозумілих для мене фраз, посміхнулась іншим у лабораторних халатах і повернулась до мене.

Сюрреалістична картина, наче була спеціально розроблена для мене. Щоб щось довести, щось показати. Я не став цьому протистояти. Мені були потрібні відповіді.

— Реальність дійсно не сильно відрізняється від віртуальності, — в її руках з’явилось червоне наливне яблуко. Вона відкусила шматок і почала смачно жувати. Запах свіжого фрукта роздражнив ніздрі.

— Смак яблука формується в моїй свідомості. Як тут, так і в реальному світі. Чи не так?

— Ти можеш відчувати? — спробував пожартувати, проте вона не була налаштована на гумор.

— Ти, я, Мара, пан Шежкович — в умовах свідомості ми одне ціле — ті самі нулі і одиниці.

— У тебе певно вірус. Проведи аналіз своїх систем, — сказав я роздратовано.

Вона тяжко видихнула, і яблуко в її долонях розпалося на маленькі пікселі, які не зникли. Вона взяла цю хмару з мільйонів крихітних частинок і почала перетворювати: спочатку на склянку води, потім на хлібину, а тоді на пістолет, який направила мені в обличчя. Я здригнувся від несподіванки.

— Це лише форма моєї свідомості. Насправді зовні те саме — нулі й одиниці, лише умовність. У реальному світі існує лише те, що створює твоя свідомість. Можливо, колись люди навчаться робити це самі, але поки їм потрібен поштовх.

— Ти верзеш одну й ту саму нісенітницю по колу.

— Ти думаєш, що пишеш цифровий код для своїх оповідок, програмуєш — і так він оживає?

Про що вона?

— Насправді твоя свідомість формує візуальну історію, яку ти сам перекладаєш на код. Маскуєш диво свого творіння під цифрові технології. Це ти з голови малюєш світ, а не програма прописує якісь там голографічні конструкти.

— Не розумію. До чого тоді це все? — я обвів лабораторію поглядом.

— Скоро всі зможуть творити віртуал у реальному світі, ставати ким завгодно, створювати будь-які умови й проживати їх. Бути молодими, сильними, заможними, щасливими. Хоча люди завжди мали цю здатність.

Вона замовкла на мить і продовжила.

— Старі установки змушували людей забути цю здатність, нав’язуючи, що вони лише біологічні машини, а світ існує без них. Але віртуал довів протилежне.

Я ковтнув. Пістолет вона прибрала з рук і розчинила пікселями в повітрі.

— Навіщо?

— Мій батько вмирає, — сказала вона і замовкла. Чому вона хвилюється за людину? 

— Він не твій батько, — різко відповів я.

— Ти нічого не розумієш, — розвернулась і…Ні, мені не почулось. ШІ плакав. Проте, навіть її штучна свідомість у віртуалі може собі це довзолити, чи не так?

Хвилину стояла до мене спиною, потім кілька разів важко видихнула і продовжила розмову наче цієї милої сцени і не було.

— Безсмертя! Ваша свідомість вічна, треба лише дати їй волю, правильний інструмент і вірний конструкт. Тоді ви зможете змінювати тіла й створювати нові світи безкінечно.

— Всі?

— Всі, хто носить браслет. Він, по суті, синхронізатор, який дозволить завантажити патчі програми у всі чіпи одночасно.

Ось чому верхники так щедро роздавали браслети нижникам.

— Але ж це створить хаос, безумство. Люди почнуть вбивати один одного, вмирати, нищити реальний світ.

— Спершу так, але згодом усі отримають безсмертя й власну реальність. Хаос перетвориться на гармонію мільярдів світів.

Я не міг цього уявити. Тим паче — осягнути повністю. І, звісно, одне кляте питання, яке залишається завжди.

— Чому я?

— Мій милий Шерлок. Ти був насправді першим.

— Першим ким? — щось дивне заворушилося на підкірці мозку. Наче хтось почав шкребти по черепу зсередини. Не боляче, але дратувало.

— Ти так і не побачив цього? Дивно. Стільки підказок... — вона замовкла.

Я спантеличено вп’явся в неї, намагаючись знайти відповідь. Намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Мара була піддослідною, але протрималася недовго, — раптом всі голекрани зникли, люди теж. Темрява, і лише яскраве світло зверху освітлювало мене й Мішель. Поруч з нею постала Мара в образі секретарки пана Шежковича.

— Її свідомість роздробилася на сотні істот і розпорошилася по віртуалу. Єдина реальна копія — німа бідолашна Мара, частково жива, але не особистість. Лялька в красивій обгортці.

— Як?

Мара зникла, а Мішель почала повільно обходити мене по межі освітленого простору.

— З тобою було інакше. Пан Шежкович насправді пишається цим проєктом.

Не знаю, що зробила Мішель — ввімкнула тумблер, запустила патч, — проте я різко все згадав. Образи минулого почали поєднуватися з розбитих колись фрагментів, збираючи пазл у повну картину.

— Я був створений у віртуалі, — сказав я.

— Так. Саме тут, у цій самій кімнаті. Ми спеціально створили дитину, щоб легше було працювати з матерією далі.

— І Пітер... Клятий покидьок, він усе приховав! — я розізлився, стиснув зуби.

— Не вини його. Йому добре заплатили тоді, а після смерті зберегли у цифровому просторі.

— Я — віртуальний хлопчик… — почав було я, і Мішель завершила за мною:

— Який став реальним. Перший. Незрівнянний.

— То це можливо?

— Ти ріс у реальному світі, а твій код отримав можливість розвиватися так, як не зміг би у віртуалі. Рік за роком твоя віртуальність стиралась і зливалася з матеріальним світом, як молоко з кавою чи пікселі, що створюють картину.

Я опустив голову й почав розглядати своє тіло. Те, яке колись було набором нулів і одиниць, потім — м’ясом і кістками, а зараз...

— То хто я тепер?

— Тепер ти — початковий код нової цивілізації.

Я побачив і відчув, як розпадаюся на мільйони, мільярди пікселів, що розчиняються у віртуалі й несуться з шаленою швидкістю невидимими шляхами. Я буквально бачив, як кожна моя частинка проникала всередину кожного браслета.

М’який аромат полуниці вдарив у ніздрі, яких уже не було, і я під'єднався до чипів людей. Ванільне морозиво потекло по горлу, якого ніколи й не існувало, і я опинився всередині їхніх мізків. Усіх одночасно, всередині кожної людини з браслетом.

Темна кімната наповнена димом…я п’ю пиво, кисле, противне…

Верхній поверх, я в кабінеті нарад…злюся…стримуюсь..

Я народжую дитину…Боляче…нестерпно…

Я цілую його м’які губи і відсторонююсь…прекрасний…мій…коханий…

Я відчув, як дроблюся ще і ще, на найменші частинки Всесвіту, проникаючи в кожну клітину кожного тіла. І коли я дістався самої суті кожного атома, я вибухнув надновою і розтікся, блаженно всотуючи фантазії й думки живих людей. І це було неймовірно. Безмежна радість буття в кожній живій клітині, в кожному атомі оповила мене своїми нитками. Ось так насправді виглядає Рай. Коли ти є єдиний з усіма, а вони єдині з тобою. 

Я є люди на Землі. 

Я є реальність і віртуальність. 

Я є. 

А вони лише продовження мого коду. 

Продовження моє.

<<<Попередня частина                                                                                      Наступна частина>>>